34 розділ

  -…пробач, - сказала, як тільки ми повернулись додому. - Але, як і ти, я не могла вчинити по-іншому.
   - …знаю. І тому злюся ще більше, - обійняв мене, тепер уже, чоловік. - Але не на тебе - на себе. Я…
   Не хочу чути, як він знову звинувачує себе! Просто не хочу!!!
   - Навіть не починай, - перебила коханого.
   - Але…
 - Якщо не хочеш розлучитися тільки що одружившись, то краще мовчи…або скажи щось інше.
   - …я кохаю тебе.
   - Я також кохаю тебе до нестями.
 - Моя відьмочка, - ніжно шепоче Ян та цілує...принаймні хоче та безперервний дзвінок у двері не дає йому це зробити.
   -...Даша?
 - Давай зробимо вигляд, що нікого немає вдома, - взмолив хлопець.
   - Думаєш вийде? Це ж Даша, сонце.
   І ніби в підтвердження моїх слів дівчина закричала:
  - Сонь, я знаю, що ти вдома. Відкривай негайно, якщо не хочеш купувати нові двері.
  Побачивши нещасне обличчя коханого не стримала усмішки.
   І Ян також посміхнувся.
   Який же все-таки він красивий...і весь мій.
 - Софа, чуєш? Відкривай! - знову завадила нам поцілуватися Даша.
 - Як же мені шкода Матвія, - важко зітхнув Ян, коротко чмокнув мене й незадоволений пішов відкривати двері.
   І все б нічого, але я встигла побачила лукаві бісики в його очах та легку усмішку.
   - Нарешті дочек...Владико?!
   - Привіт, - хмикнув Ян.
   - А-а-а...
   -... зайдеш?
   - Ага...
 Через трохи побачила радісну моську Яна і трохи дезорієнтовану подругу.
   Не витримала й закотила очі. 
   Невиправний.
 -...Сонь, а що тут відбувається? - шоковано пробурмотіла Даша, уважно розглядаючи мене.
   - Ти про що? - невинно уточнила.
   Від такої наглості в дівчини ненадовго відняло мову, але треба дати їй належне вона швидко взяла себе в руки.
   - Я про це, - вказала вона на Яна.
 - Не це, а коханий чоловік твоєї подруги. Тому побільше поваги, будь ласка.
   -...що? Владико, ти що на сонці перегрівся? Який ще, мать твою, чоловік?
 - А ось маму чіпати не потрібно....вона ще також нічого не знає, - хмикнув Владико і вручив Даші наше свідоцтво про шлюб: - Можеш ознайомитися.
   Це стало останньою краплею.
   -...я б зараз випила.
   - Чай, кава, какао? - іронічно поцікавився Ян.
   Коханий явно отримував задоволення від знущання над дівчиною.
  - За що? - жалібно поглянув на мене хлопець, протираючи бік за який я вщіпнула.
   - Досить...пожалій нещасну, - втрутилася. - Не бачиш - вона в шоці.
 Ян уважно оглянув Дашу, яка досі стояла та невідривно дивилася на свідоцтво.
   - Відкрию вина, - важко зітхнув він та пішов на кухню.
  -...Даш, - обережно покликала подругу, коли ми залишились наодинці.
 -...спочатку треба випити. Відчуваю, що без невеликого градусу тут не обійтися.
 - Гарна ідея...сама, якщо чесно, зараз з радістю чогось хильнула б...та спочатку дай мені хвильку…піду хоч вмиюся.
   - Значить ви одружилися? - з недовірою перепитала Даша після першої пляшки вина.
   - Так, - щасливо відповів Ян. 
   Я зітхнула:
   - Сама в шоці.
  Побачивши докірливий погляд тепер вже чоловіка - досі не віриться - додала:
  - В шоці, але неймовірно щаслива...хоча і страшно уявити, які в нас будуть весільні фотографії. Дітям такого точно не покажеш.
   - Чому? - здивувалися Ян з Дашою одночасно. 

  Тепер вже докірливий погляд отримав хлопець.
  - Лисонька моя, ти ж бачила в якому я була вигляді, коли ти тільки-но прийшла.
   У відповідь дівчина ствердно кивнула і уточнила:
   - А причому...
 - Просто поглянь на дату, - знову гірко зітхнула, перебиваючи її.
 Хоч з легким здивуванням, та Даша зробила, як я просила.
  - ...твою ж...
  - Не чіпай маму.
  -...тобто ти хочеш сказати, що...
  Не в змозі підібрати слова подруга почала активно жестикулювати.
 Я точно знала, що саме вона хоче знати, тому впевнено відповіла:
   - Так.
 Мить тиші. А потім голосний сміх Даші заповнив кухню.
  -...Ян...так тримати, - між приступами сміху видавила з себе вона.
   - Зрадниця. Ти взагалі на чиїй стороні?
   -...пробач...просто...як уявлю...не можу стриматися...
   Почалася нова хвиля сміху.
 Ми з Яном переглянулися і також голосно засміялися.
  Було так легко й спокійно. Саме в такі миті розумієш, що таке справжнє щастя.
 Цього разу ми не стали нічого розповідати Даші. Хоча брехати й не хотілося. Та правда була за важким тягарем для наших рідних, тому склали більш-менш правдоподібну історію.
 Якщо коротко: ми випадково зіштовхнулися в університеті та закохалися з першого погляду (чому б і ні, враховуючи зовнішність Яна, та й я доволі непогано виглядаю...коли не схожа на безхатька). Потім було ще кілька випадкових зустрічей і ми зрозуміли, що це доля. Та я сумнівалася у серйозності намірів Владико, тому не могла наважитися на стосунки. Все-таки він принц, а я... навіщо йому така, як я (тут Даша не витримала й почала доводи, що все навпаки. Я тут сама-сама і взагалі Янові повезло, що така дівчина його кохає. Хлопець підтримав подругу, чим явно заробив її схвалення).
 А далі вона вже знає: Ян не витримав та вирішив довести свою серйозність найнадійнішим методом. І ось ми зараз тут.
 Даші історія сподобалася, тому далі ми дружно святкували весілля.
 - Нарешті, - вдихнув Ян, закриваючи за подругою двері, та поглянув на мене.
   В повітрі одразу полетіли іскри.
 - Ян, - обережно покликала коханого, непомітно відступаючи.
 - Що таке, моя відьмочка? - ніжно запитав, підбираючись ближче.
 Його намір явно горів в очах...не те, щоб я проти...але на секунду відчула себе кроликом перед удавом.
   - Спочатку нам потрібно погов...
   Ривок...і я знову опинилася у Владико на плечі.
  Здається, говорити зараз коханий не збирається.
   - А куди ми?
   Дурне запитання. Знаю. Але іншого в цю мить не придумала.
 - Виконувати свій священний обов'язок, - весело відповів Ян і, не чекаючи наступного запитання, сказав: - Будемо покращувати демографію країни.