33 розділ

   Різкий звук будильника змусив мене підскочити на ліжку. Декілька хвилин не могла зрозуміти ні де я знаходжуся, ні хто я взагалі така.
   Невже?
   Я швидко вхопила телефон і поглянула на дату: 1 травня 2021 року. 
   Я повернулась!
   Але чому? А як же випробування? 
   Нічого не розумію.
  Я швидко поглянула на руку та...не побачила там знаку нескінченності.
   Значить все закінчилося? Остаточно? 
  Знову одні питання й немає відповідей. 

  Дзвінок у двері вирвав мене з роздумів. 

  Даша? Ранувато цього разу.
 Я поспішила впустити дівчину, доки вона не почала сердитись:
   - Що ти тут роб…, - слова застрягли в горлі.
   Ян?!
   Виправлення: дуже злий Ян.
   - Де твій паспорт?
   - А-а-а…
 - Ясно, - важко зітхнув хлопець, дивлячись на застиглу мене. - Сам знайду.
  «Що це щойно було?», - подумала, коли залишилась наодинці.
 Ненадовго. Вже через хвилину Ян повернувся, тримаючи в руках мій паспорт.
   - А-а-а…
  - Не зараз, - Владико не став чекати доки я видавлю з себе щось зв’язне.
 Просто закинув мене на плече, закрив за собою двері і...пішов.
  Треба було бачити очі бабусь, що сиділи біля під’їзду.
  Що ж…розумію. Сама в такому ж стані.
 Ян обережно закинув мене в машину, застібнув пасок безпеки, сів сам й рвонув, ніби за них гониться стадо упирів.
   - А-а-а…
   - Ми поспішаємо.
   - Ага.
   Вау. Сьогодні моє красномов’я реально на висоті.
  Через кілька хвилин ми…прилетіли, судячи з усього, на потрібне нам місце. Сказати «приїхали» язик не повернеться.
  Навіть цікаво стало: скільки коштує сьогоднішня поїздка. Готова закластися по дорозі ми назбирали не один десяток штрафів.
 - Йдемо, - сказав Ян і, не чекаючи від мене ніякої реакції, вискочив з машини.
  Знову та сама процедура тільки навпаки: відстібнути пасок, витягти мене з машини, закинути на плече й піти…у напрямку, відомому тільки йому.
   Я навіть перестала робити спроби дізнатися, що тут відбувається…а шкода. Тому що я дуже швидко пошкодувала про це рішення.
   -…Ян, сонечко моє, - ніжно запитала коханого, коли він поставив мене нарешті на ноги і я змогла оглянутися.
   - Що таке, маленька? – не менш ніжно перепитав хлопець.
   Здаватись я точно не збиралась:
   - А де ми, дорогоцінний мій?
   - У РАЦСі, серденько.
   Все. Баста. Припливли. Відчуваю запахло жареним.
 - А що ми тут робимо, незрівнянний? - трохи істерично поцікавилась.
   - А ти як думаєш, світе мій? - іронічно перепитав Ян.
 - Подаємо заяву на одруження? - з майже відчайдушною надією перепитала хлопця, оглядаючи себе.
   - Ще одна спроба, - усміхнувся.
   -…Ян, рідненький, а може не треба, - вже взмолила, - ну, де ти бачив колись таке одруження. Поглянь на мене!
   Владико послухав та уважно оглянув мене з ніг до голови: починаючи від моїх домашніх тапців та піжами з котиками, закінчуючи заспаним обличчям та гніздом на голові.
  - Ти неймовірна, як і завжди, - видав вердикт хлопець й ніжно поцілував мене…в ніс.
   - Ти знущаєшся? - зітхнула.
 Відповісти йому не дав голос, що пролунав з динаміку:
   - Владико - наступні.
   - Нам час, - сказав Ян. Закинув мене на плече та потяг у зал.
   Я чесно намагалася не дивитись по сторонам. Сама можу прекрасно уявити реакцію оточуючих.
 Просто картина маслом: прекрасний принц і…скажемо м’яко, «трохи незвична» наречена.
  Напевно в людей дисонанс. В їхніх головах явно я маю тягнути Владико в РАЦС, а не навпаки.
  Зал для розпису мені сподобався. Ведуча також. Як і оркестр з фотографом. Ян також був неймовірний…одна я…
  Захотілося поплакати. Уже уявляю реакцію друзів на ці «весільні» фотографії. Макс точно буде ржати найбільше.
   Зараза. За що?
 Хоча, якщо говорити відверто, я розуміла за що. Саме тому і не чинила опір…сильно.