32 розділ

   Як тільки я вийшла з підвалу, зі мною зв’язався Віктор Іванович.
   Ян отямився.
 Почувши це, спочатку я відчула неймовірне полегшення і радість, але потім прийшла тривога: «А якщо він знову мене зупинить?». Та я відкинула ці непотрібні переживання та поспішила в лікарню.
   Біля реанімації було шумно. Віктор Іванович, Матвій із Дашою, Максим, навіть Даня був тут. Чекали тільки нас з Артемом.
   Усі були щасливі.
  Вперше за ці дні можна видихнути з полегшення. Злочинець ув’язнений, Емілія проходить лікування - про її залежність від наркотиків лікарі дізналися майже одразу, Ян отямився.
 Здається, нарешті можна нічого не боятися та повертатися до звичного життя.
   Але це тільки красива обгортка. 
   Правду знала тільки я.
  Ще раз. Якщо я зможу пройти випробування, то нам доведеться пройти все ще раз.
 Але мені не було страшно, адже я впевнена - наступного разу ми впораємося ще краще.
 Тепер, коли я знала всю правду - все можна закінчити без жодних жерт і болю.
 Залишилося лише перестрахуватися на випадок, якщо я знову все забуду.
                                      ***
   До Яна мене впустили тільки через тиждень.
 Побачивши коханого одразу застигла не в силах зрушити з місця.
   Знову.
   Він знову страждає через мене.
  - Софа, - усміхнувся хлопець, як тільки побачив мене, - Слава Богу, ти в порядку.
   Серце зжалося. На очі навернулись сльози.
   -…пробач, - тихо прошепотіла. 
   Але хлопець почув:
   - Не це. Скажи краще щось інше.
   -…я кохаю тебе.
   - Я також кохаю тебе до нестями. Тому не потрібно винити себе…адже це був мій вибір.
   Так, це був ЙОГО вибір. Через це надіюсь він зможе зрозуміти МІЙ.
   Я заспокоїлася та підійшла ближче до коханого.
   Обережно взяла його за руку:
   - Мені стільки всього тобі потрібно розповісти.
 І я розповіла. Усе. Без утайки. Нічого не пропускаючи.
 Ян уважно слухав та хмурнішав з кожним моїм словом.
   - Навіщо?
   - Що?
   - Навіщо ти мені все це розповідаєш?
  Я із здивуванням поглянула в його очі і застигла.
  Він знає!
   Знає, що я збираюся робити далі.
  -…на випадок, якщо я знову все забуду…як давно ти зрозумів?
   Хлопець нічого не відповів лише відвів очі.
   - Ян, відколи?
   - З Індії.
   - Як? - запитала і сама ж відповіла: - Даша.
  -…тоді чому? Навіщо ти знову мене врятував? Навіщо знову пожертвував собою?
 - Ми не знаємо точно, що після твоєї смерті переродження припиняться…а якщо ти…ти просто помреш…Сонь, я не можу…не можу ризикувати тобою. Знаю, що це егоїстично, але ті дні без тебе нагадували пекло. Прошу…
   Я знаю, як це боляче втрачати кохану людину. Але, на відмінну від Яна не знаю, як це жити далі з цією втратою. Адже тільки хлопець померав - петля починалась спочатку. Тому я і уявити не можу, що йому довелося пережити в світі без мене. Та і жити так вічно просто неможу.
   -…я обіцяю, що незважаючи ні на що повернуся до тебе, адже я кохаю тебе, мій нестерпний принце.
   І, не даючи собі й шансу передумати, швидко вибігла з палати.
   Далі все, як в тумані.
 І ось знову той самий парк, де закінчилась наша сьома петля.
   Так спокійно.
 Мої руки сильніше стиснули ніж. Чи було мені страшно в цей момент? Напевно, збрешу, якщо скажу, що ні. Так, я боялась. Але не того, що маю зробити, а того, що мені завадять.
   Глибокий вдих…видих…і різкий удар прямо в серце. Боляче...як же це боляче. Сльози покотилися з очей. Десь на периферії почула шум та всміхнулася.
 «Встигла», - це була остання думка перед тим, як мене поглинула темрява.