31 розділ

   Григорія Олександровича знайшли швидко - значно швидше, ніж я очікувала.
   Але це легко пояснити. Він залишав занадто багато слідів: наркотики, борги, дрібні афери, підпільні ігри і тому подібне.
 Хлопці не здали його в поліцію. Він би там викрутився. Завжди викручувався.
   Його замкнули в підвалі, де час ніби зупинився. Без годинника. Без вікон. Без жодної надії на «випадково хтось зайде».
   Незаконно? Можливо. Але він це заслужив.
   Перший день він мовчав. 
   Другий - сміявся.
   На третій у нього почали тремтіти руки. 
   Він не просив свободи. Він просив дозу.
   Це й стало його слабкістю, що змусила говорити.
 - Я просто…хотів своє, - хрипів він, притискаючи коліна до грудей.
   Своє?
 Він розповідав повільно, з паузами, ніби знову проживав усе, смакуючи деталі.
 Того дня, майже десять років тому, у торговому центрі він побачив її випадково.
   Ольга.
   Він упізнав одразу. Бо вона була її копією.
 Дівчинка з таким самим волоссям. Таким самим поглядом та статурою. А ще ім’я, яке почув краєм вуха - Емілія.
 Далі - справа техніки. Дізнатися, хто вона. Хто її виховує. І побачити, як живе донька жінки, яку він колись покинув.
  - Вона купалася в грошах, - говорив він із кривою усмішкою. - А я…хіба я не мав права на частку?
 Він зв’язався з нею обережно. Щоб ніхто не дізнався. Розповів красиву казку про велику любов. Про те, що не знав про її існування. Про злих батьків матері, які не дозволили бути разом. Про втечу. Повернення. Їхню випадкову зустріч.
   І, звісно, про головне:
 - Я нічого від тебе не хочу, доню. Лише інколи бачитися. І тільки між нами. Бо по-іншому нам просто не дозволять.
 Їй було всього десять. Звісно Емілія повірила. Особливо бачачи його очі, зовсім як у неї.
   З того моменту він почав ліпити її, як з глини. 
   Повільно. Поступово. Без шансу на супротив.
   «Ян – твій».
   «Ти єдина, хто може бути поруч з ним».
   «Він кохає лиш тебе. Просто ще цього не розуміє».
   А пізніше підсадив її на наркотики.
  Він зробив з неї залежну. Не тільки від наркотиків. Від ідеї, що Ян належить їй…і це лише для того, щоб прибрати до своїх рук побільше грошенят.
 А коли Емілія розповіла про нас з Яном, то він просто сказав, що від мене треба позбутися, і тоді все прийде в норму.
   - Я ж не казав їй вбивати, - виправдовувався він, дивлячись у підлогу. - Вона сама…
   Сама?
   Це навіть не смішно. 
   Мені хотілося кричати.
   Ми стільки страждали і все через цього покидька?
   Тепер я знала.
   Емілія не була чудовиськом із самого початку. Її зробили такою.
   Я розумію, що це не виправдовує її повністю, але…і ненавидіти більше не можу.
   Я подивилася на своє зап’ястя.
  Знак нескінченності був спокійний. Ніби чекав мого рішення.
 Головний пазл став на місце. Ланцюг замкнувся. Залишилось зробити фінальний вибір.