30 розділ

   Я не мала права втрачати ані секунди.
   Доки лікарі бігали коридорами, доки Анну Сергіївну намагалися привести до тями, доки Ян лежав між життям й чимось гіршим - я екстрено зібрала всіх.
   Матвій. Максим. Артем. Даша. 

  Люди, яким я могла довіряти. 

   Сім’я.
   Ми зібралися в моїй палаті. Хтось стояв, хтось сидів, хтось ходив туди-сюди, а в повітрі висіла тривога - густа, як дим після пожежі.
   - Емілія намагалася мене вбити, - сказала прямо.
   Кілька секунд тиші, щоб усім дійшов сенс сказаних мною слів і я продовжила:
 - Вона закохана в Яна та...ненавидить мене настільки, що пішла на це.
   Після почутого Матвій стиснув щелепи так сильно, що в тиші палати можна було чітко почути їх скрегіт. Максим тихо вилаявся. Артем відверто зблід. А Даша - дівчина різко підскочила з крісла, підійшла до мене та акуратно взяла за руку, показуючи, що вона поряд. Це, як завжди, додало мені сил.
   - Є ще одне, - продовжила впевнено. - Емі не рідна сестра для Яна. Це дуже довга історія, але зараз не про це. Є підозра, що дівчиною маніпулював її рідний батько…але доказів немає. Я хочу, щоб ви допомогли мені з’ясувати правду. Ви зі мною?
   Шок був, але недовгий. Ці люди вміли брати себе в руки, коли потрібно.
  - Я спробую поговорити з Анною Сергіївною, - сказав Артем. - Можливо, вона щось знає.
  - Я піду до Віктора Івановича, - одразу додав Максим.
 - Тоді я підключу всі свої контакти тільки головне - дайте мені ім’я, - сказав Матвій. - Соціальні служби, старі справи, архіви. Якщо цей тип живий і лишив бодай слід - ми його знайдемо.
   Я зробила крок уперед:
  - Добре, а я зв’яжуся з людьми, що слідкували за Емілією. Вони точно мали щось помітити.
   - Ні, - майже хором відповіли друзі.
 - Соф, ти ледве на ногах стоїш, - жорстко сказала Даша. - Ти маєш бути біля Яна.
  Я хотіла заперечити. Справді хотіла. Але в цей момент світ хитнувся, і я зрозуміла - вона права. В такому стані я буду лише заважати.
 Мене буквально донесли та посадили біля реанімації.
   - Ми будемо тримати тебе в курсі, - пообіцяв Артем. - Постійно.
   Я кивнула.
   Чекати - найгірше.
 Кожна хвилина тягнулася вічністю. Я сиділа, дивилась на зачинені двері й рахувала удари серця. Даша була поруч, тримаючи мене за руку. Її присутність не давала зійти з розуму.
   Новини приходили уривками.
  Анна Сергіївна…не витримала, коли Артем спробував заговорити з нею про того чоловіка, та знову втратила свідомість.
 Завдяки Віктору Івановичу ми дізналися ім’я: Прошений Григорій Олександрович. Здається, небагато,але зараз і цього було досить.
   Далі за пошук взявся Матвій.
   А потім з реанімації вийшов лікар.
   Я підскочила на ноги раніше, ніж усвідомила це.
   - Ви родичі? - запитав він.
   - Наречена, - видихнула ледь чутно.
 Він подивився на мене довгим, втомленим поглядом.
   - Найгірше позаду, - сказав нарешті.
 Полегшення було таким сильним, що я мало не впала.
  - Але…, - лікар зробив паузу, - травма хребта надто серйозна. Навіть якщо він житиме, то ходити більше не зможе.
  Ця новина мала бути для мене ударом та я…я відчула тільки полегшення.
   Адже тепер часу вдосталь.
Петля не зімкнулась остаточно. Я ще можу все виправити.
   Телефон завібрував:
   «Знайшли».