29 розділ

   Темрява. 
   Знову.
   Але не така, як після моєї смерті. Вона не приносила умиротворення, а тиснула. Гула. Пульсувала разом із болем у грудях.
 Я прийшла до тями від різкого запаху - ліки, антисептик, щось металеве. Світ повертався уривками: біла стеля, миготіння ламп, чиїсь голоси, що ніби доходили з-під води.
   -…реагує…
   -…тиск падав, але стабілізувався…
   -…дівчина притямі…
   Я кліпнула очима. Повіки були важчі за каміння.
   - Ян, - слово вирвалося саме, хрипко, з болем.
   Настала тиша. Така, від якої серце пропускає удар.
 - Де він? - я спробувала піднятися, але тіло не слухалося. 
  Хтось м’яко, але впевнено притис мене назад.
   - Софіє, спокійно, - почувся знайомий голос.
   Даша.
   Я різко повернула голову. Вона сиділа поруч, бліда, з почервонілими очима. Її руки тремтіли, коли вона стискала мою долоню.
   - Де Ян? - повторила, але вже голосніше. - Дашо, де він?!
  Вона мовчала. І це мовчання було страшніше за будь-яку відповідь.
   - Ні, - прошепотіла. - Ні,ні,ні…він не міг…він…
 - Він живий, - швидко сказала подруга.- Соф, він живий.
 Повітря вирвалося з грудей із болісним полегшенням.
   Живий!
  - Але, - її голос зламався, - він у реанімації. Стан важкий.
   Світ знову захитався.
   Даша стиснула мою руку сильніше.
  Знак нескінченності на зап’ясті пульсував. Сильно. Болісно. Так, ніби хтось стискав його зсередини.
  Петля не розірвалася. Навпаки - вона знову бере своє.
   - Це моя провина, - прошепотіла. - Я знала, що так буде…та однаково пішла…я…
  - Ні, - різко перебила мене Даша. - Навіть не починай. Ти зробила свій вибір. І Ян - теж.
   Я знаю, але від цього ще болісніше.
 Адже виходить, що скільки б разів я не захочу зупинити петлю, скільки б не намагатимуся пожертвувати собою - він усе одно ставатиме між мною і смертю. Як завжди.
   Ні, цього не буде.Час ще є!
 Заради нього я зроблю все. Якщо потрібно, то з радістю віддам своє життя, тому що він - моя єдина причина жити…і моя причина померти.
 - Соф, - тихо сказала Даша. - Лікарі сказали…наступні години вирішальні.
   Я відкрила очі.
   Страх зник. Залишилась тільки холодна, кристально чітка рішучість.
   - Тоді часу в нас небагато…
 - Про що ти? - занепокоїлась подруга, ніби щось відчуваючи.
   Я подивилась на своє зап’ястя. На знак, який став моїм прокляттям та порятунком. Скоро все закінчиться.
   - Де зараз Емілія?
   -…в сусідній палаті.
   - Що з нею?
   -…Соф, краще…
   - Даш, що з нею?!
 - В неї була істерика, тому лікарі накачали її заспокійливим, - видихнула подруга.
   -…істерика? Серйозно!
 Усвідомлення, що ця ненормальна ще на волі змусило мене різко підскочити з ліжка.
   - Йдемо!
  Даша явно хотіла мене зупинити, та знала, що зараз точно не вийде. Тому лиш обережно взяламене під руку та повела в сусідню палату.
 Як тільки я увійшла, то одразу побачила Анну Сергіївну. Жінка стояла біля ліжка на колінах, тримала Емілію за руку та голосно плакала. А Емі…просто дивилася в стелю і не реагувала.
   Я обережно підійшла ближче.
   Погляд дівчини перемістився на мене, і в пустих досі очах знову спалахнула люта ненависть.
   -…ти, - прохрипіла вона. - Це все..через тебе…
   - Емілія, - вскрикнула Анна Сергіївна, почувши голос доньки. - Ти нарешті прийшла до тями?
  Та Емі не реагувала на неї. Тільки з ненавистю продовжувала дивитись на мене і повторювати:
   - Це все ти…це твоя вина…
   - Емілія, прошу, - взмолила нещасна жінка, - поглянь на мене…
   -…твоя вина…твоя…
  Мені було шкода Анну Сергіївну, але я мушу все це закінчити:
  - Чому ти так сильно мене ненавидиш? Настільки, що з легкістю готова піти на вбивство?
 -…Софіє, ти…про що ти взагалі говориш? Я не розумію…це ж не правда? Емі, донечко, скажи, що небудь…благаю…
 -…він був правий…ти…в усьому вина ти…якби не ти все було б добре…
   Він?
   - Хто він?…Еміліє, хто? - затрусила дівчину.
  Невже є ще хтось? Я маю все дізнатися до того, як щось станеться з Яном. Ця петля має стати останньою!
   - Емі, прокляття, немовчи!
  -…сь…татусь сказав, що…Ян мій…він сказав, що ти в усьому вина…ти…
   Дівчину почало шалено калатати в моїх руках. Прибігли лікарі. Мене силою відтягли від неї. Всіх вигнали з палати. Але все це було десь далеко.
   Татусь?
   Про що вона, вдідька, говорила?
   Тобто головним злочинцем весь час був…хто?
   Віктор Іванович? 
   Ви знущаєтесь чи що?
  -..іє! Софіє, - голос Анни Сергіївни привів мене до тями.
   -…що?
  - Це все він! Це точно був він! - жінку калатало не слабше, ніж Емі, - не знаю, що тут відбувається, але це точно той покидьок…це він!
   - Він? Хто в…
   І тут прозріння.
   Рідний батько Емілії!