28 розділ

   Ми приїхали до батьків Яна в суботу на барбекю. Той самий двір, той самий сад, той самий запах літа й диму, який завжди означав: ти вдома.
   Чоловіки винесли мангал й зайнялись підготовкою м’яса, а я разом з Анною Сергіївною та Емілією накривала стіл. Усе виглядало нормально…аж занадто.
   І саме це лякало.
  Я ловила себе на тому, що стежу за кожним рухом Емілії. Її усмішка. Її голос. Її ідеальна, відточена спокійність.
   Я розуміла сьогодні усе має вирішитися, тому що це не може продовжуватися далі.
   - Емі, - сказала я, коли ми на мить лишилися самі. - Можемо поговорити? Наодинці.
  Вона підняла брови - здивовано, але без тіні підозри:
   - Звісно.
  Ми піднялися на другий поверх. Зайшли на балкон, що виходив прямо у сад.
 - Це моє улюблене місце в цьому домі, - посміхнулася дівчина (Знаю!). - Як тобі?
   - Гарно, - прошепотіла.
  Там було і справді так красиво й затишно: сутінки, м’яке світло ліхтарів, легкий вітерець та шелестіння дерев, які ніби розказували кожне свою історію.
 Я сперлася на перила й кілька секунд просто дивилась вдалечінь. Мені потрібно було зібратися. Я не впевнена, як вона відреагує. Але знала - відступати вже пізно.
  - Скажи, - тихо запитала, не обертаючись. - Ти кохаєш його?
   Повітря змінилося миттєво і задзвеніло від напруги.
   - Кого? - її голос був рівний, але трохи…надломлений. - Я не розумію, про що ти, Софіє.
  Краєм ока я бачила ту саму ідеальну усмішку. Та більше вона мене не обмане.
   Я повільно повернула голову:
   - Яна. Ти його кохаєш?
   Ми дивилися одна одній в очі.
   Її усмішка стала ширшою.
   Ще трохи й трісне.
   - Тобі не здається, що це дивне запитання? - солодко поцікавилася дівчина.
 - Ти могла просто сказати, що любиш його…але тільки, як брата. Та не стала…Емілія, про що ти взагалі думаєш? Невже тобі його зовсім не шкода?
   Ці слова зірвали маску з неї остаточно. Її погляд спалахнув ненавистю.
   - Ти взагалі про що?! - прошипіла вона. - Чому я маю його жаліти?!
   Мені стало страшно. По-справжньому.
  Я була з нею наодинці. З дівчиною, яка вже не раз намагалася мене вбити та...один раз вбила. Але я мусила продовжити. Заради нього.
   - Для Яна ти - улюблена молодша сестра, - сказала повільно. - Як ти думаєш, що він відчує, коли дізнається правду? А Анна Сергіївна? Віктор Іванович? Ти хоч раз подумала про них?
   Кожне слово било точно в ціль. Я бачила, як її злість росте, як вона перестає себе контролювати.
  - Та хто ти така, щоб мене судити?! - закричала Емілія. - Ти нічого про мене не знаєш! Чуєш? НІ-ЧО-ГО!
Вона зробила крок ближче. Я відступила.
   - Якби не ти…, - її голос зірвався, став хрипким. - Якби тебе не було, все було б інакше. Він би полюбив мене. Він був би МОЇМ.
   Вона почала бурмотіти, ніби втрансі:
   - Це все ти…це ти…як би не ти…
  І тоді Емі подивилася на мене та посміхнулася. В її очах було тільки суцільне божевілля. Я одразу зрозуміла - вона вже давно перейшла межу.
 Секунда…й дівчина кидається прямо на мене. З однією цілю - скинути з балкону. Я встигла схопитися за перила в останній момент.
 Ми боролися. Відчайдушно. Люто. Та вона була сильнішою, ніж я очікувала. Злість надавала їй сили.
   Світ перевернувся. Балкон зник. Залишилося тільки небо на якому вже з’явилися перші зірки…і відчайдушні спроби втиматися від падіння.
   «Може, це мій шанс», - промайнула рятівна думка. – «Закінчити цю нескінченну петлю. Хоча тут і невисоко, та знизу точно була клумба з викладеним камінням…напевно цього достатньо, щоб усе припинити…».
   - Со-о-офа.
   Благаю, тільки не знову!
   Але ніхто так і не почув цю молитву. Вже падаючи я відчула міцні обійми хлопця.
   - Я тут, - прошепотів він тихо. 
   А потім...удар.
 Глухий. Страшний. Такий, від якого реальність розсипається на уламки.
   Мій світ звузився до одного: до рук Яна, які так і не розтиснулися.
  На секунду мені здалося, що я померла. Але ні. Нажаль, я була жива.
   - Ян? - прошепотіла, але хотілося кричати...та голос не слухався.
   Відповіді не було.
  - Ні…ні-ні-ні…,- мене затрусило. - Ти ж обіцяв…ти не мав…
   Його очі були заплющені.
 Кров повільно розтікалася під ним, фарбуючи каміння в темне.
   Навколо здійнявся хаос. 
 Крики. Топіт ніг. Чиїсь руки, які намагаються відірвати мене від коханого і жах, який зжав горло та не дає мені зробити наступний вдих…а далі блаженне забуття.