27 розділ

   Можливо ми ще довго б сиділи в цьому кафе, кожен думаючи про своє. Та раптом Анна Сергіївна притиснула долоню до скроні й тихо застогнала.
   - Голова, - видихнула жінка. - Пробач, сонечко. Мабуть, на сьогодні з мене досить.
   Я одразу покликала офіціанта, попросила води та таксі. Про сукню більше не йшлося, ніби хтось стер цей пункт із реальності. Ми мовчки зібралися, і вже біля виходу вона раптом зупинилась, узяла мене за руки й подивилась так серйозно, що всередині щось стиснулося.
   - Софіє…, - повільно сказала вона. - Я прошу тебе. Нікому не кажи про те, що я сьогодні розповіла. Ніхто не знає. Ніхто, окрім мене, Віктора…і Емілії.
   Я кивнула, і відповіла навіть не замислюючись:
   - Обіцяю.
   І в туж мить зрозуміла: ще одна брехня.
   Не тому, що я не вмію тримати слово. А тому, що цю правду неможливо заховати. Вона вже проросла. Якщо її не «вирвати» - вона знищить усе навколо.
   Анна Сергіївна поїхала додому, а я ще кілька хвилин стояла посеред тротуару, дивлячись, як зникає таксі. Усередині було тривожно, ніби я щойно переступила межу, з якої немає повернення.
   Прийшовши до тями я коротко написала Даші:
   «Плани змінилися. Вибір сукні переноситься». 
   Відповідь прийшла майже миттєво:
   «Що сталося?».
   Я довго дивилася на екран, перш ніж набрати:
 «Не зараз. Розкажу при зустрічі. Спочатку маю поговорити з Яном».
 Дорога додому тягнулася нескінченно. Я прокручувала в голові слова Анни Сергіївни знову і знову. Та думала: як сказати людині, яку ти кохаєш, що та, кого він усе життя вважав сестрою, насправді дивиться на нього зовсім іншими очима?
   Коли я зайшла в квартиру, мене зустрів Ян.
   Щасливий. Усміхнений. Та безкінечно закоханий.
   Моє серце пропустило удар.
   - Як пройшло...
  Наші погляди зустрілися. І усмішка зникла. Коханий одразу все зрозумів.
   - Соф, - тихо сказав. - Що сталося? 

   Я сіла на диван та глибоко вдихнула.
   - Ян,- почала, - нам треба поговорити.
  Хлопець без зайвих слів сів біля мене, узяв за руку. Показуючи, що він поруч. І це додало мені сил. Я розповіла все. Включаючи свої переживання та думки. Коли закінчила, в кімнаті запанувала тиша.
  Я чекала на вибух. На заперечення. Але Ян просто сказав:.
   - Я так і знав…
   Різко підняла голову:
   - Що?
   - Не про все, - гірко всміхнувся хлопець. – Але про її почуття здогадувався давно. Просто не хотів в це вірити...
   Йому було боляче, та водночас було смирення. Це нагадало мою реакцію в монастирі. Як тоді сказав
монах: "Душа давно вже все знала, а серце нарешті наздогнало".
   - Нам потрібні Даша й Матвій, - сказала тихо.
   Він кивнув.
 За годину ми сиділи вчотирьох. Я знову все розповіла - вже вдруге за вечір.
   - ... значить закохана в Яна, -  прошепотіла Даша. - Я про це вже думала. Не раз.
  - Я теж, - додав Матвій. - Але щоб не рідна, - він підвів погляд. - Оце поворот.
 - І що ми будемо робимо далі? - поцікавилася подруга. - Продовжимо і далі просто слідкувати за нею чи є якісь інші варіанти?
  - В мене є ідея, - видихнула у відповідь. - Невпевнена, що вона вам сподобається, та результат гарантую.