26 розділ

   - Емілія не ваша рідна донька? - перепитала шоковано. - А вона про це знає?
  - Так, я хотіла, щоб вона знала правду. Не могла їй брехати. Адже Емі - Її донька.
 Ці слова ніби врізалися мені в мозок, впорядковуючи спогади.
   Нарешті все стало на свої місця.
   Ось чому дівчина так трималася за Яна. Ось чому в її погляді завжди було щось більше, ніж сестринська турбота. Ось чому я - перешкода.
   Емілія не просто любить Яна. Вона вважає, що має на нього право. А я…я стою між нею та її уявним щастям.
   І поки я усвідомлювала це, думки різко відкотилися назад - на кілька годин раніше.
                                              ***
   Ранок був ідеальним.
 Сонце пробивалося крізь штори, малюючи теплі плями на стінах. Ян ще спав, а я не могла відвести від нього очей.
  Було так затишно та тепло. Я слухала його рівне дихання й ловила себе на думці, що хочу зберегти цю мить назавжди.
 Сьогодні ми з мамою і Дашею нарешті йдемо обирати мені весільну сукню.
   Вперше за довгий час я прокинулась не з тривогою, а з передчуттям радості.
  Вперше я усвідомила, що я і справді наречена, яка скоро одружується.
  Та вперше я не думала ні про що, окрім нашого з Яном весілля.
   І це все змушувало мене усміхатись безупинно.
  Салон був світлий, наповнений дзеркалами й тихим шурхотом тканин. Сукні найрізноманітніші: пишні, лаконічні, мереживні, повітряні. Я крутилася перед дзеркалом, сміялась та ловила захоплені погляди моїх помічниць:
   - Ти сяєш, - прошепотіла Даша.
   - Вона наречена, - гордо сказала Анна Сергіївна.
   І я справді відпустила всі переживання.
   Хоча б сьогодні я хотіла бути просто щасливою…
  Після чергового салону ми зайшли в невеличке кафе. Даша вибачилася: її терміново викликали в університет - проблеми з презентацією до залікового проєкту - тому їй довелося ненадовго покинути нас. Тож за столиком залишились тільки ми з мамою.
 - Я й забула, як це…казково, - усміхнулася вона, - обирати весільну сукню. Востаннє робила це майже двадцять років тому для Ольги.
   Ім’я різонуло слух.
 - Ольги? - обережно перепитала. Дивно. Ніколи раніше не чула це ім'я. Анна Сергіївна важко зітхнула.
 - Моя найкраща подруга ще з дитинства. Наші сім'ї дружили, тому ми були разом усе життя…її життя.
 -…вона?
 - Так, вона померла, - гірко усміхнулася мама й подивилася на мене.
 Я завмерла, адже дуже добре знала цей погляд. Неодноразово бачила його в дзеркалі. Погляд людини, яка втратила дорогоцінного члена сім'ї і не змогла з цим змиритись.
   - Що сталося?
 - Її чоловік…, - голос жінки затремтів. - Нікчема. Одружився з нею заради грошей. А вона…вона любила просто до божевілля. Заради нього була готова на все, навіть відмовитися від сім'ї…від мене…а цей покидьок обікрав її та утік. Оля була на сьомому місяці…стрес…почалися передчасні пологи. Дитину змогли врятували, а її…ні.
   Я не знала, що сказати.
  - Я не могла залишити ту крихітку, - тихо продовжила вона. - Не змогла захистити Олю…але її доньку я вберегла...Емілія. Красиве ім'я, правда? Його вибрала вона…
  Моє серце стислося.
  Тепер я розуміла. Розуміла все.
 І щастя цього ранку раптом рухнуло, залишаючи після себе лиш пустку.
  - Ой, що це я…в такий радісний день, - пробурмотіла Анна Сергіївна, намагаючись зупинити сльози. - Пробач, я зараз…
  - Непотрібно, - прошепотіла обіймаючи її. - Інколи треба просто поплакати.
  І жінка в моїх руках заридала. А я…я так і не змогла заплакати.
 Знадобився час, щоб мама взяла себе в руки. Вона витерла очі серветкою, глибоко вдихнула й спробувала усміхнутись:
  - Пробач, скоро річниця її смерті, тому я така чутлива.
  Точно. Скоро її день народження. Я і забула.
  - Все добре, - тихо сказала. - Я, мабуть, краще за будь-кого знаю, як це – втратити члена сім’ї.
   - Я рада, - сказала вона несподівано.
   -?
  - Що він зустрів тебе. Дякую, що з'явилася в його житті. В нашому житті. Відтепер ми твоя сім'я. Не забувай про це.
  І це були не просто слова. Я знала. Але цього разу разом із теплом вони принесли й інше відчуття - важке, тягуче, майже болюче.
   Відчай.
   Я раніше про це не думала. 

   Ні, не так.
   Не дозволяла собі думати.
   Але що буде з НЕЮ, коли правда випливе назовні?
 Що станеться з Анною Сергіївною, коли вона дізнається, ким насправді стала Емілія?
  Не дівчинкою, яку вона врятувала. Не донькою, яку виростила. А вбивцею.
  Чи зможе вона це пережити?
  І що я маю зробити, щоб захистити дорогих сердцю людей від болю?