25 розділ

   Ми повернулися до звичайного життя так, ніби нічого не сталося. Університет. Пари. Конспекти. Кава на бігу. Сміх у коридорах. Чужі розмови про сесію, викладачів й плітки, які тільки про нас і говорили.
   Я сиділа на лекціях та слухала викладачів впіввуха, машинально виводячи в зошиті слова, які не мала наміру запам’ятовувати. А після пар займалася підготовкою до весілля. Списки гостей. Варіанти дат. Місця святкування…і так далі.
   Даша й Ангеліна постійно щось обговорювали в чаті, надсилали фото суконь, декору, квітів. Я відповідала, усміхалася, жартувала - та ловила себе на думці, що до весілля може і не дійти.
   Ян був інший. Він світився. Реально світився.
   Коханий говорив про майбутнє легко, впевнено, ніби воно вже належало нам обом без жодних умов. Планував, сперечався, жартував, притягував мене до себе серед людних місць і цілував у скроню, зовсім не зважаючи на погляди.
   «Не відпускай», - сказав він якось увечері, коли ми повертались додому.
   «Я й не збиралась», - відповіла автоматично. 
   Брехня.
   Але така солодка, що хотілося в неї вірити.
 Емілія теж повернулася до «нормальності». Вона поводилась так, як і в попередніх петлях. Усміхалась. Цікавилась підготовкою. Обіймала мене при зустрічі. Часто повторювала, як вона рада за нас з Яном із такою щирістю, що будь-хто інший повірив би без жодних сумнівів.
   Будь-хто…та не я.
 Але водночас я стала помічати те, що раніше не могла, або просто не звертала увагу: Її погляд завжди затримувався на мені на секунду довше, ніж потрібно. Її голос в розмові зі мною ставав надто м’яким. Її усмішка - надто ідеальною.
   Я все частіше ловила себе на тому, що рахую дні. Не до весілля. До чогось зовсім іншого.
 Знак нескінченності на зап’ясті інколи ніби пульсував під шкірою, нагадуючи: час не зупинився. Петля стискається. Вибір скоро буде зроблений.
  Але поки що…ми просто жили. Сміялися. Навчалися. Будували плани.
   І це було найстрашніше. Бо буря завжди приходить саме тоді, коли небо здається бездоганно чистим.