24 розділ

   Прийшов час повертатися додому.
   Оскільки Даня, Ангеліна й Аліса залишаються в Індії ще на реабілітацію - нам довелося з ними попрощатися. Це було неймовірно довге та тепле прощання. Аліса дуже засмутилася, що ми їдемо. Але я заспокоїла її, пообіцявши, що весілля не буде, доки дівчинка повністю не одужає та не повернеться додому. Адже в неї одна з найважливіших місій.
 По дорозі в аеропорт ми забрали Емілію. Незважаючи на те, що вона так і не змогла провести з нами час - Аліса плакала кожного разу, коли її бачила - дівчина була, як завжди, спокійна та усміхнена.
   Чому я раніше цього не помічала? Постійну маску на її обличчі.
   Хоч Емілія й була з нами, та дорога додому минула на диво легко. Усі були в піднесеному настрої, жартували, будували плани. Я не виключення. Навіть знаючи, що попереду на мене чекає випробування. І, можливо, ще одна смерть. Я була щаслива.
 А одразу після повернення Ян зателефонував батькам та сказав, що хоче їх з деким познайомити.
   І вже наступного дня ми поїхали до них.
   Хоча я вже не раз проходила це знайомство і знаю, що сподобаюсь їм - мене однаково трясе від переживань, як вперше. Долоні холодні, серце калатає, думки плутаються.
   Побачивши мій стан Ян не втримався від посмішки.
   - Що?
 - Ти ж і сама знаєш, що мої батьки просто обожнюють тебе…адже для них ти єдина можливість дочекатися внуків, - підмигнув мені коханий.
  - Знаю, - видихнула важко, - але це не заважає мені сходити з розуму від хвилювань.
   - Кохаю тебе.
   -…я тебе також, але це не допомагає.
   Коханий весело розсміявся, зупинив машину біля до болю знайомих воріт, нахилився до мене й поцілував.
   - Краще? - запитав Ян, відсторонюючись.
 -…ще трохи, - прошепотіла та притягнула хлопця назад.
   Через деякий час ми таки дібрались до будинку.
   Я і справді сумувала за цим місцем.
   Як тільки ми зайшли всередину нас одразу зустріла Емілія. Як і завжди. Так було при кожному знайомстві. Таке відчуття, що я вже завчасно знаю, що вона скаже далі.
   - Софія, як же я рада тебе бачити, - посміхнулася дівчина та міцно обійняла мене. - Хвилюєшся? Не треба! Я впевнена, що батьки полюблять тебе…так сильно, як і я.
   Знову. Можливо слова й трохи відрізняються, але суть одна. Але цього разу я не відчувала радості почувши це. Тільки огиду.
  - Чому не заходите, а застигли в дверях? - почувся такий рідний голос.
   Владико Анна Сергіївна - мама Яна. І моя. Для мене вона вже давно стала рідною.
   Може саме тому я й боялася. Страшно побачити в таких рідних очах відразу.
   - Мамо, - посміхнувся Ян, - я скучив.
 Хлопець підійшов ближче та обійняв здивовану жінку.
   -…хто ти? І що зробив з моїм сином?
   - Я також дуже тебе люблю, - хмикнув Владико.
   - Ти захворів?
   Анна Сергіївна стала на пальчики і притулила руку до лоба сина:
   - Температури, здається, немає.
   - Ма-ам.
  - Що? Ти скільки часу не з'являвся удома, а тут…я просто хвилююсь, - трохи іронічно промовила Анна Сергіївна.
 -…пробач. Від сьогодні я постараюсь приїжджати частіше.
 - Коханий, викликай швидку! Тут точно щось нечисто.
 - Що тут не чистого, - хмикнув Віктор Іванович, підходячи ближче й також обнімаючи Яна. - Просто твій любий син нарешті закохався. Я правий?
 - Як завжди, - погодився хлопець та поглянув на мене.
   Тут ніякі слова не потрібні, досить просто поглянути йому в очі й все одразу стає зрозумілим. Кохає. Просто нестями. Прямо, як і я.
  - Нарешті, - сказала мама з усмішкою. - Я вже думала, що не дочекаюсь. І чого стоїш? Знайом нас швидше.
   Яна вдруге просити не потрібно, він притягнув мене до себе ближче і, шокуючи рідних, заявив:
   - Знайомтесь, моя майбутня дружина - Софія.
 Після цих слів він взяв мою руку та продемонстрував усім каблучку на безіменному пальці.
   Тиша.
   Шоковані обличчя батьків.
   Але ми дивилися не на них…а на Неї.
  Лише на мить маска Емілії дала тріщину. Але цього було досить, щоб побачити повні ненависті очі спрямовані на мене.
   Лише секунда, але вона назавжди розділила життя на до й після.
 І хоча я раніше здогадувалася, що за всім стоїть Вона…та отримати цьому підтвердження виявилося однаково боляче.
   - Одружитися? - першою отямилася Анна Сергіївна. - Так швидко? Я не те, щоб проти, але…Софіє, ти…, - зам’ялася жінка. - Ти, часом, не вагітна?
   - Ні, - спокійно відповів Ян. - Просто я до нестями її кохаю. І хочу прожити з нею все життя.
   - Але ж ви…ви такі молоді, - м’яко втрутилася Емі. - І не так вже й добре знайомі? Вам не здається, що ви трохи поспішаєте?
  Від її слів тілом пройшов озноб. Одразу згадалася перша петля. Хотілося стільки всього сказати, але не можна. Не зараз.
  Ян повернувся до неї. Він був напружений усім тілом. Навіть не уявляю, як йому зараз, але він нічим не видав свого стану.
   - А наші батьки? - рівно запитав. - Вони одружилися на третій день знайомства. Бо закохались.
   У кімнаті знову стало тихо.
  А потім Віктор Іванович засміявся:
  - І не пошкодували.
  Анна Сергіївна трохи знітилася, подивилась на нас - і також всміхнулась:
 - Ти правий. Якщо це любов, то усе інше немає значення…ми благословляємо вас. Правда, коханий?
 Замість відповіді дружині Віктор Іванович просто поглянув на мене та сказав:
   - Ласкаво просимо в сім'ю, Софіє.
  Сім'я.
  На очах виступили сльози:
  - Попіклуйтесь про мене.
 Я знову поглянула на Емілію. Дівчина усміхалась. Але тепер я точно знала, що це лиш маска.
   Гра почалася.
   І цього разу я не програю.