22 розділ

   Ми вийшли з лікарні, коли спека вже почала спадати. Повітря було важке, але не задушливе - тепле, огортаюче, ніби Індія намагалася заспокоїти після всього пережитого.
   Ян мовчки йшов поруч. Його рука міцно тримала мою, пальці час від часу стискалися сильніше - несвідомо, наче він перевіряв, чи я справжня. Чи я досі тут.
   Ми звернули з головної вулиці в тихіший провулок. Тут було менше людей, більше зелені та якесь дивне відчуття дому, хоча ми були за тисячі кілометрів від нього.
   - Ти як? - нарешті запитав хлопець.
 - Добре, - відповіла чесно. - Навіть…дуже. Знаєш сьогодні я зрозуміла, що ця петля подарунок не тільки для нас.
   Я коротко розповіла про розмову з Ангеліною та мої думки. Ян мовчки слухав з ніжною посмішкою на вустах. А в очах…в його очах було стільки любові, що, здається, в ній можна потонути.
 - Я правда не знаю, що буде далі, Соф, - сказав неочікувано коханий. - Я не знаю, які ще божевільні сюрпризи нам підкине життя. Але я точно знаю одне…
 Він зробив глибокий вдих. Я відчула, як у мене стискається грудна клітка.
 - Я не хочу прожити жодного дня у своєму житті без тебе.
 Моє серце пропустило удар.
 Ян повільно опустився на одне коліно.
 Світ навколо ніби завмер. Шум міста віддалився, кольори стали тьмянішими - залишився тільки він. І я.
 - Софіє, - його голос тремтів: хлопець навіть не намагався це приховати. - Ти вийдеш за мене?...ще раз?
 Я не плакала. Не кричала від радості, як у фільмах. Просто впала біля нього на коліна та обійняла.
 - Дурне запитання. Ти ж сам прекрасно знаєш, - прошепотіла, стримуючи сльози, - що скільки б ще життів нам би не довелося прожити - моя відповідь завжди буде «так».
 Він засміявся - коротко, з полегшенням, майже зі зламаним подихом - і поцілував мене.
 Кільце було просте. Без каменів та пафосу. Але водночас таке прекрасне. Здалося, що його тепло розійшлося по всій руці, аж до зап’ястя - туди, де був знак нескінченності.