21 розділ

   Емілія.
   Я побачила її одразу, як тільки зайшла в лікарню. Дівчина стояла біля ресепшену та про щось говорила з медсестрами. Навіть не бачачи обличчя, я відчувала - це вона!
   І хоча я точно знала, що Емі зараз в Індії, тому ми обов'язково зустрінемося, але все одно здивувалась, побачивши її тут. Навіть грати не знадобилося.
   Реакція решти теж не змусила себе чекати. Максим різко загальмував посеред коридору:
   - Емілія?
   Матвій тихо вилаявся собі підніс.
   - Серйозно, Емі…Ян, ти чому не сказав, що твоя сестра теж приїде? - поцікавився Артем. - Хоча, бачачи твоє здивування, можу припустити, що ти і сам не в курсі.
   У відповідь Ян лиш коротко кивнув.
   А Лія…вона була така, як завжди, просто «бездоганна».
   Спокійна усмішка. Легкий, теплий погляд. Жодного різкого руху, жодної фальшивої нотки.
 - Янчику, - щасливо посміхнулася дівчина та кинулася в обійми брата, як тільки нас побачила.
 Даша підійшла до мене ближче й, нахилившись, прошепотіла так тихо, що я ледь розчула:
   - Ти знала?
 - Ян сказав учора, - так само тихо відповіла та одразу додала: - Вибач, що не сказала раніше. Ми просто…не хотіли, щоб Емілія щось запідозрила.
   Даша уважно подивилась на мене, і обережно зжала мою руку в якості підтримки. Подруга зрозуміла навіть більше, ніж я сказала.
   В палаті було світло й тепло.
 Ангеліна одразу підвелась нам назустріч, трохи розгублена, але щиро рада нас знову бачити. Аліса сиділа на ліжку, стискаючи в руках м’яку іграшку, та уважно розглядала кожного, хто заходив. Побачивши мене, вона широко посміхнулася. Так, що на її пухких щічках з’явилися ямочки.
   Ангел! Ну, як можна не любити цю принцесу.
  - Ви, напевно, Ангеліна, - чемно простягнула руку Емі. - Я сестра Яна - Емілія.
   - Дуже приємно, - відповіла та з усмішкою.
   Потім дівчина присіла біля Аліси, схилившись до неї з тією самою ідеальною доброзичливістю.
   - Привіт, сонечко. Я Емілія. Будемо дружити?
 Аліса мовчки поглянула на неї. Уважно. Ніби дивлячись в саму душу. А потім насупилась і тихо, але чітко сказала:
 - Ти погана. Я не хочу з тобою дружити. 

  У палаті стало тихо.
  Моє серце пропустило удар.
  Діти і справді бачать набагато більше, ніж дорослі.
 - Невже я чимось образила маленьку принцесу? - запитала Лія все з тією ж усмішкою та потягнула руку, щоб погладити Алісу по голові.
 Але дівчинка раптом розплакалась, злякано притискаючись до Ангеліни.
   - Пробачте, - розгублено прошепотіла вона. - Я навіть не знаю, що на неї найшло…
 Емілія повільно підвелась, не показуючи жодної негативної емоції.
  - Нічого страшного, - м’яко сказала. - Я, мабуть, піду. Янчику, проведеш мене до готелю?
 Ян кивнув. Його щелепа була напружена. Він явно думав про те, що і я.
 Коли вони пішли, повітря ніби знову наповнилося киснем.
   - Хтось хоче пити? - запитала, щоб трохи розрядити атмосферу.
  І мені це вдалося. Вже через мить всі забули про недавній інцидент й весело обирали, що хочуть випити.
   Після того, як мені вручили список напоїв, я пішла в магазин.
   Заодно провітрюсь.
   - Софа, почекай трохи. Я з тобою, - сказала Ангеліна, вибігаючи за мною з палати.
 Ми йшли мовчки кілька хвилин. Кожен занурений у свої думки.
 Я думала про Яна. Знаю - Емілія націлена на мене. Але страх за нього все одно стискав груди.
 Я змирилась і з тим, що мені доведеться померти ще раз. Та думка, що він знову може постраждати…зводила з розуму.
 - Софіє, - раптом сказала Ангеліна. - Я давно хотіла з тобою поговорити.
 Я подивилась на неї.
- Дякую тобі. За все. За Даню. Алісу. Якби не ти…мені страшно навіть уявити, що було б з нами…
 І в цю секунду мене накрило спогадами.
 Перше життя.
 Даня дізнався занадто пізно. 

 Аліса не вижила.
Ангеліна згоріла зсередини від горя. Вона зненавиділа Даню. Його сім’ю. Увесь світ.
  Хлопець почав пити. 

  Аварія.
  Похорон.
  Я стою поруч із Ангеліною, біля могили, і чую її голос:
 - «Я ненавиділа його…«Якби він з’явився хоч трохи раніше, то Аліса залишилася б жива», - ця нестерпна думка зводила мене з розуму, але…але я не хотіла, щоб він померав. Я хотіла, щоб він жив. Попри все».
 Спогади відпустили так само раптово, як і прийшли.
 Я глибоко вдихнула.
 Можливо, ця петля існує не лише для мене й Яна.
 Можливо, це шанс врятувати більше життів, ніж я думала.
 Я усміхнулась Ангеліні - щиро.
 - Все буде добре, - прошепотіла тихо. - Тепер точно.