19 розділ

   Ми прилетіли в Індію під вечір - зморені, але щасливі. Повітря було густе, гаряче й пахло сумішшю спецій, пилу та...магії. Навіть не знаю, як інакше це описати. Коли вийшла з літака, мені здалось, що я потрапила в інший світ - не лише за кольорами чи звуками, а ніби…на рівні душі. І хоча цей світ був мені зовсім не знайомий та чужий, та він приносив умиротворення і впевненість - тут я нарешті знайду істинну.
   Сюрприз вдався.
   Даня був неймовірно щасливий, що ми приїхали. Хоча спочатку він був страшенно шокований, коли вся наша чесна компанія завалилася в палату до Аліси. Але хлопець дуже швидко взяв себе в руки і вже через мить міцно стискав нас в обіймах. Далі було трохи сумбурне й галасливе знайомство з Ангеліною та Алісою. Маленький ангел одразу закохав в себе всіх присутніх.
   Ми провели неймовірний день. Багато сміялись та говорили про все на світі…аж доки нас не вигнали з палати. Як сказав лікар: «Перед операцією Алісі треба було гарненько відпочити і набратися сил».
   Наступного дня почалася операція. 
   Одна година.
   Дві.
   Вісім.
   Я дивилась, як секунди повільно крадуться по циферблату, та думала, що це, мабуть, і є справжнє випробування - чекати без можливості зробити хоч щось.
   Напруга так і витала в повітрі, змушуючи затримати дихання.
   Ніхто не сказав ні слова від початку операції. Ми просто міцно трималися за руки та чекали.
   І тільки, коли двері нарешті відчинились, а лікар сказав: «Операція пройшла успішно», - ми всі змогли видихнути з полегшенням.
   В ту мить я зрозуміла, яка ж все таки прекрасне це життя.
   А потім було святкування майже до світанку.
                                            ***
  Я прокинулася, доки весь будинок ще спав. Ян мирно дихав поруч. Теплий. Рідний. Мій. Його рука лежала на моїй талії, ніби він навіть уві сні не хотів мене відпускати. І від цього усвідомлення серце шалено забилося в грудях. Хотілося пригорнутися до нього ближче та знову поринути в солодкі сновидіння…але не зараз.
  Я встала дуже обережно, щоб не розбудити коханого, тому що знала: мені час.
   Місто ще дрімало.
   Я йшла туди, куди вела Дашина розповідь.
   До храму, де ховається істинна.
 Від моїх кроків здіймався легкий пил. Пахло ладаном, прянощами та чимось древнім. Наче ця земля пам’ятала тисячі життів, серед яких - можливо - і мої.
 Чим ближче я підходила до храму, тим сильніше стискалось серце. Не від страху. Від того, що я вже знаю відповідь. Просто хочу почути її вголос.
 Храм був напівтемний. Ліхтарі тремтіли від вітру, золоті статуетки мерехтіли у тіні.
 Я відчула, як тіло пронизав холод, а потім - дивне тепло.
  Наче мене впізнали.
 На зустріч вийшла жінка - молода, вродлива, з очима, в яких світилась любов. Не до мене. До всього живого.
   - Ти шукаєш старця? - м’яко запитала.
   Я лише кивнула не в силах вимовити і слова.
Вона ніжно посміхнулась, взяла за руку й провела мене довгими коридорами, де пахло квітами та ароматичними паличками, до закритих дверей...
   - Він чекає.
  Чекає? На мене?
  Моє серце зупинилось на секунду.
  Старець сидів на підлозі, в променях світла. Сухий, худий, з очима, які здавалися надто молодими для його віку.
   Він не дивився на мене - він дивився в мене. Наче читав книгу, яку давно знав на пам’ять.
   - Ти довго йшла сюди, дитино, - сказав чоловік тихо. - Дуже довго.
 Я опустилась навпроти нього на коліна, не відчуваючи тепер ні ніг, ні рук.
   - Я хочу…зрозуміти.
  - Ти вже зрозуміла. Хіба ні? - по-батьківськи тепло посміхнувся він.
   - Так, та…чому я? Чому це сталося саме зі мною?
  - Тому що ця петля, - відповів старець, - зовсім не покарання. Це подарунок.
   - Подарунок?!
   - Ти зрозумієш, коли прийде час.
  - …що буде, коли петля закінчиться?
  - Це залежить лише від тебе.
  Я відчула, як щось стисло горло:
  - Я помру?
  - Якщо вибереш смерть.
 - А якщо оберу життя? - запитала я впевнено, хоч голос тремтів.
  - Тоді ти житимеш. Без петель. Без повторів. Останнє життя. Єдине.
  - Як зробити цей вибір?
  - Пройти випробування.
  - Я…зможу?
 Старець лише всміхнувся, але чомусь цього було досить.
   - Чому я більше не боюсь? - прошепотіла тихо.
  - Бо твоя душа давно вже все знала. А серце нарешті наздогнало.
  Коли я вийшла з храму, сонце вже було високо в небі.
  Світло ласкаво торкалось мого зап’ястя, і мітка на руці ніби відливалась теплим золотом.
   Не лячно.
   Не неприємно.
   Просто…нагадуванням.
   Що час йде.
   Що петля стискається.
   Що вибір скоро буде зроблений.
   Я глибоко вдихнула.
 Я готова. А чи готовий світ - це вже зовсім інше питання.