18 розділ

 Квартира зустріла нас тишею - затишною, домашньою, але водночас такою холодною. Двері клацнули за спиною, і я вперше за день відчула, як важко дихати.
   Ян зняв куртку, кинув її на стілець та лишився стояти посеред кімнати, ніби не знав, куди себе подіти.
   Я мовчки поставила чайник. Жодного слова - тільки короткі рухи, ритмічні, звичні, майже рятівні.
   - Хочеш чаю? - запитала, не озираючись.
  - А є щось міцніше? - в його голосі не натяку на жарт.
   Я всміхнулась ледь помітно:
   - Є какао.
   - Підійде, - зітхнув коханий.
 Коли я поставила перед ним чашку, він сидів, опустивши голову, та крутив у руках ложку, ніби намагався зібрати думки в купу.
   - Вона змінилась, - сказав хлопець нарешті. 
   Я мовчала.
   - Не зовні. Просто відчуття інші.
  Ян підняв погляд. У його очах - втома, сум і страх, який він намагався не показувати.
   - Може, це просто ми змінились, Соф?
   Я зробила ковток та заперечно похитала головою.
 Слів не було. Був тільки холод, який заморожував зсередини. І гаряче какао, яке від цього ніяк не рятувало.
 Ян притягнув мене до себе різко, майже відчайдушно. Його обійми були теплі, міцні й трохи незграбні - ніби він боявся, що я зникну, якщо послабить руки.
   - Не йди, - прошепотів він мені у волосся. - Просто будь зі мною і я зможу впоратися будь з чим.
   Я без лишніх слів обійняла коханого у відповідь.
   І раптом у всій цій напрузі, темряві, страху стало так спокійно.
   Його обійми зігрівали.
  Ян ніжно доторкнувся моєї щоки - обережно, наче боявся обпектись, та поцілував.
  Не знаю, скільки часу ми ось так просиділи: міцно стискаючи один одного в обіймах, розділяючи одне дихання на двох, зцілюючи наші рани. Я навіть не помітила, як відключилась. Та, коли я прокинулась наступного ранку, то зрозуміла одну просту річ: ми впораємось. Обов’язково. Щоб не сталося - ми це подолаємо. Адже доки ми разом - не існує нічого не можливого.
 - Прокинулась, маленька? Доброго ранку, - посміхнувся Ян, заходячи в кімнату.
   - Доброго.
  Хлопець підійшов ближче, ніжно поцілував в ніс та весело запитав:
   - В тебе є якісь плани на ці вихідні?
   - Я за.
   - Я ще нічого не сказав.
  - Щоб ти не запропонував - я з тобою, - обійняла коханого.
   - І що мені з тобою робити? - важко зітхнув він.
  - Любити, кормити й ніколи не відпускати, - невинно усміхнулась у відповідь та вкусила Яна за шию.
  -…врахуй, будь ласка, що ти перша почала.
   - Про що т…ой!
   Хлопець неочікувано повалив мене на ліжко.
   «Догралась»,- промайнула трохи панічна думка, яка під натиском Владико дуже швидко відійшла на другий план.
 Я лежала, загорнута в ковдру, наче кокон, і намагалася переконати себе, що рухатись - необов’язково.
   - Найближчим часом я точно не зможу встати з цього ліжка, - простогнала. - Ні за що…хіба що за умови, що десь поруч буде щось смачненьке.
  Ян тихо засміявся й провів долонею по моєму волоссю.
   - Вибач, я не хотів, - сказав він винним тоном, але в куточках губ ховалась усмішка.
  - Брехун, - пробурмотіла, - ти як раз і хотів. 

  Він не заперечував.
   - Можливо, - погодився після паузи.
  - «Можливо»? Та ти…хоча я теж не дуже пручалась, - буркнула тихо й одразу відчула, як щоки запалали.
   Ян розсміявся, а я поспішно відвернулась та змінила тему:
   - То які у нас плани на вихідні?
   - Поїздка в Індію.
   - Індію? - перепитала невпевнено.
   - Ага.
  В голові промайнула сотня питань за секунду.
  Чому саме Індія? Невже Ян також щось знає? Даша? Але коли?...
  - Поки ти спала, дзвонив Даня.
   Даня? А причому тут Даня?!
   - І?
  - І сказав, що нарешті призначили дату операції для Аліси. Цих вихідних, в Індії.
   Я з полегшенням видихнула. Навіть не помітила, що від хвилювання затримала дихання.
   Він не знає. Слава Богу.
  Не хочу, щоб він знав про знак нескінченності на моїй руці та про те, що він означає. Адже якщо мої здогадки підтвердяться…навіть страшно подумати, як це може сприйняти коханий.
   - Справді?
 - Так, - кивнув хлопець. - Він щасливий, але страшенно хвилюється. Це не проста операція, сама розумієш.
   Я мовчки кивнула, ковтаючи клубок у горлі.
   - Хто їде?
  - Всі, - відповів Ян. - Артем, Максим, Матвій і навіть Даша вже погодились.
   - Це чудово. Думаю Даня буде радий. Він вже знає?
   - Ні, це буде сюрприз, - усміхнувся Владико.
  - Тоді треба вставати. В нас багато роботи. Перед поїздкою треба ще скільки всього встигнути, - підірвалась я з ліжка.
   Якщо точніше хотіла це зробити, та сильні руки Яна втримали мене на місці.
   - Що?
   - Не панікуй. Все вже готово.
   - А?!
  - Білети куплені, будинок орендований, з універом також проблема вирішена, спостереження за Емілією встановлене. Залишалася тільки твоя згода, - він подивився на мене уважно. - Але і її я вже отримав.
   Я на секунду зам’ялася, а потім усміхнулась:
   - І щоб я без тебе робила?
  - Непотрібне запитання, - хмикнув Ян та поцілував мене в лоб. - Адже відповідь на нього тобі ніколи не знадобиться.
  Я радісно кивнула й міцніше пригорнулась до свого принца.
  Ця мить була схожа на прекрасний сон, від якого зовсім не хочеться прокидатись.
  І цей сон був зруйнований уже через сорок вісім годин. Але про все по порядку.