17 розділ

   Ідея була така: мінімум драми, максимум їжі.
 Ян мав вибрати фільм, Даша - замовити суші, а я просто мала не думати ні про петлі, ні про смерть, ні про те, що десь поруч ходить потенційна вбивця.
   Прекрасний вечір, правда?
 - Якщо хтось сьогодні знову скаже «петля», я влаштую йому ще одну, - заявила Даша, обіймаючи подушку.
  - Домовились, - усміхнувся Ян. - Сьогодні тільки кіно й калорії.
 - Звучить, як і ще один ідеальний план, - зрадів Матвій.
  Ми вже навіть обрали фільм, коли Даша підскочила з місця.
   - Слухайте, а може спочатку трохи провітримося? На набережній відкрилася нова кав’ярня. Кажуть, там чизкейки гріх не спробувати.
   - Після всього, що ми пережили, гріх - не грішити, - буркнула я.
   Зараз збиратись та кудись йти зовсім не хотілося, але подругу було не зупинити. Тож через годину ми вже сиділи в кав’ярні - з кавою, чизкейком і відчуттям, що життя хоча б на хвилину стало нормальним.
   Я навіть почала забувати, що ми взагалі живемо на пороховій бочці.
  І все, здавалося, йшло ідеально, поки я не почула знайомий голос:
   - А я казав, що це вони!
   Я застигла з ложкою чизкейку в роті.
  - Ні, тільки не це...

 До нашого столика наближалися Даня, Артем і Максим - у повному складі, усміхнені, гучні й здається неймовірно задоволені своєю знахідкою.
   - Привіт, - протягнув Артем. - Я дивлюсь, у вас тут романтичний вечір?
  - Ні, у нас тут вечеря людей, які втратили віру в здоровий глузд, - сухо відповіла Даша.
 Хлопці проігнорували сарказм дівчини та розвалилися поруч.
   - Софо, - почав Даня з підозрілою усмішкою, - ходять чутки, що ти, м-м-м…трохи чаклунка.
   Я ледь не вдавилась кавою.
   - Що?
  - Та не прикидайся! - підхопив Артем. - Кажуть, ти причарувала Яна. Той самий Владико, який роками ні на кого не дивився, тепер жити без тебе не може.
  - Так-так, - додав Максим, - і взагалі, кажуть, він після зустрічі з тобою став іншою людиною. Подобрішав.
   Даша пирснула зі сміху.
  - О, тепер хоча б зрозуміло, звідки уся ця містика, - прошепотіла вона мені. - Виявляється, що в усьому винна ти.
   - Дуже смішно, - буркнула я.
   - І хто, цікаво, це придумав? - хмикнув Ян.
   - Та всі говорять, - знизав плечима Даня. - Кажуть, що Софа - загадкова, небезпечна і…ну…
   - Гарна? - підказала Даша.
 - Ну так, - погодився Артем. - Але більше, кх-кх, відьма.
  Я поклала ложку й зробила вигляд, що страшенно зацікавлена в серветках:
   - Чудово. Тобто тепер я офіційно відьма.
  - Не те, щоб це зовсім не правда, - усміхнувся Ян, - але варіант, що я просто закохався зовсім не розглядається? Без чаклунства.
 - Ага, - Артем зробив серйозне обличчя. - Тільки магія. Інших варіантів не існує.
  Я лише зітхнула та підсунула йому шматок чизкейку:
   - Їж. Може, хоч це змусить тебе мовчати.
   - М-м-м, з чарами чи без? - не втримався Максим.
  Я нічого не відповіла, тільки закотила очі.
   - Як ви нас знайшли? - запитав Матвій.
   - Не тільки у вас є відьмочка, - підморгнув мені Даня.
   Захотілося ще раз закотити очі.
  - Надіюсь я не спізнилась, - знайомий радісний голос змусив застигнути на місці.
   І не тільки мене.
 У вухах, здається, задзвеніло від напруги, що розлилася в повітрі.
   Емілія.
   Вона підійшла до столика.
   Така до болю рідна й до нестями чужа.
   - Емі? - Ян механічно підвівся. - Що ти тут робиш?
  - А що, не можна? - усміхнулась дівчина. - Почула цікаві новини і не втрималась. Якщо чесно спочатку я не повірила в ці дурниці, але побачивши вас тут разом дуже зраділа. Здається, і до мого братика нарешті прийшла весна.
 Не чекаючи реакції на сказане, вона опустилась прямо на стілець Яна, ніби так і треба.
 - Знайомі обличчя, смачна кава, приємна атмосфера та…Софія? - вона повернулась до мене, усмішка залишалась ідеальною. - Нарешті маю честь познайомитись.
  - Так, - відповіла, намагаючись говорити спокійно. - Дуже приємно.
  Емілія простягнула руку. Тепла долоня, ніжний дотик, усмішка - все як треба. Але десь усередині я відчула холод, що пробрав, здається, до самих кісток.
   - Я стільки чула про тебе! - продовжила вона. - І мушу зізнатись, трохи здивована.
   - Чому? - влізла в розмову Даша.
   - Просто…ти не зовсім у його стилі, - відповіла Емілія абсолютно без іронії, - але так навіть краще. Ян занадто холодний, йому явно не вистачало трохи вогню.
 - Ага, - хмикнув Матвій, обвівши поглядом усіх присутніх. - Зате тепер у нас справжнє фаєр-шоу.
  Емілія засміялась - легко, природно, ніби справді розслабилась.
   - Ну, головне, щоб вибули щасливі. Я ж тільки за це! Якщо він буде тебе ображати одразу говори, - підморгнула мені дівчина.
   Я ледь помітно кивнула, і поглянула на Яна. Хлопець застиг льодяною статуєю над нами не в силах відвести очей від Емі. Обережно взяла його за руку, показуючи, що я з ним. Що все добре.
  - А як ти нас знайшла? - нарешті спитав він, прийшовши до тями.
  - Дуже просто! - усміхнулась вона. - У нас же програма відстеження на телефонах. Пам’ятаєш, ти ж сам встановив, щоб я не загубилась, коли ми подорожували? Ну от, я просто перевірила, де ти, й прийшла сюди.
   - Зворушливо, - пробурмотіла Даша.
   - Є таке, - без тіні сарказму відповіла Емілія. - В мене дуже турботливий брат.
  Вона взяла чашку, зробила ковток та задоволено усміхнулась.
   - І взагалі, - продовжила вона, - зараз я щаслива, що прийшла, адже Софія - чудова. Зовсім не така, як я собі уявляла.
   - О, а яка я була у тебе в уяві? - не стрималась вже я.
  - Більше схожа на когось із книжки. Знаєш, такий тип «ідеальної дівчини», - відповіла вона спокійно. - А ти…справжня.
   Її слова звучали щиро. Занадто щиро. Десь у глибині грудей щось ледь ворухнулось - інстинкт, що шепотів: не вір.
 - То що, святкуємо? - весело вигукнув Артем. - Нарешті вся компанія в зборі!
  Сміх повернувся, офіціанти принесли ще десертів. Збоку все виглядало ідеально: усі розмовляють, жартують, усміхаються. Тільки напруга, як і раніше, непомітно змушувала серце завмирати в грудях.
   Емілія не зробила нічого поганого. Не сказала нічого зайвого. Але це чомусь лякало навіть більше.