15 розділ

   Сидіти на парах це - останнє, що я зараз хочу...та треба.
   Не можу зосередитися.
   Після нашого «розслідування» минуло вже чотири дні...і ми більше не поверталися до нього.
   Нам усім потрібен був час, щоб трохи побути наодинці зі своїми думками.
   Скучила за Яном. Дуже.
   Ми бачилися всього годину назад, але мене вже ламає без нього. Знаю, що це ненормально...ну і нехай. Враховуючи все, що ми пережили до цього - насважко назвати нормальними.
  І взагалі, вже за те, що ми змогли один від одного відірватися та прийти на пари - нам потрібно вручити орден...як мінімум.
  - Софа, сьогодні нас відпустили з пари раніше. Чуєш? - голос Даші витягнув мене з нескінченного в’язкого простору моїх думок.
  Я кивнула, навіть не усвідомлюючи, що вона сказала.
   Навколо загальна метушня: хтось збирає речі, хтось підбіг до кафедри з питаннями до викладача, а хтось вже покидає кабінет.

   Що? Дзвінок вже був?
 Я озираюся - в аудиторії вже залишилося тільки півгрупи. Розмови, сміх…і тут - клац.
  Відчиняються двері.
  Ніхто не звертає уваги. 

  Але я знаю.
  Я відчуваю. 

  Це він.
  Я різко обертаюся й бачу: Ян.
 Хлопець зайшов у кабінет і, незважаючи ні на що, швидко вирушив до мене.
   Наші погляди зустрічаються.
   Табун мурашок проноситься по тілу.
  Не кажучи жодного слова, просто обіймаємося…а потім поцілунок.
  Усе. 

  Кінець.
  Я забуваю, де я.
  Я забуваю, хто я. 
  Є тільки ми вдвох. 
  Його руки.
  Його дихання.
  Його смак.
  Поцілунок знайомий до божевілля і водночас новий, як перший ковток повітря після довгого занурення під воду. Теплий, ніжний, але з присмаком болю, що ми обоє носимо в собі.
   Навколо - тиша.
   Я майже фізично відчуваю, як завмирає аудиторія.
Шурхіт конспектів, які хтось упустив. Шепіт:
   - Це Владико?
   - Та ну, не може бути…
  - Він її поцілував? СЕРЙОЗНО?!
 Хтось уже тягнеться за телефоном. Хтось невідривно дивиться на нас, як на сцену із кіно, бо боїться пропустити хоч секунду.
  - Софо, твоє життя більше не буде тихим. Це офіційно, - хмикає Даша.
  - Знаю, - шепочу я, і відчуваю, як губи самі тягнуться в усмішку.
 Ян відсторонюється зовсім трохи, тримаючи моє обличчя в долонях. Довго дивиться в очі, наче шукає там щось, а потім:
   - Я скучив. Неймовірно.
   - …я що, сплю? - долітає знайомий, шокований голос.
   Матвій!
   Хлопець стоїть у дверях та намагається переварити побачене.
 - Лисичка, я один це бачу? Чи це групові галюцинації? - нарешті каже він, підходячи до Даші.
   Янгол обіймає її й ніжно цілує в ніс.
 Конспекти, щойно підняті з підлоги, знову летять додолу.
 Я навіть відчуваю якусь крихту співчуття до тих нещасних, що мимоволі стали свідками цього хаосу.
 - Йдемо, - Ян цілує мою руку та обережно тягне за собою.
  Ми покидаємо аудиторію в абсолютній тиші. Даша й Матвій йдуть одразу за нами.
   Три секунди.
   Рівно стільки минуло часу перед тим, як позаду нас почувся вибух. Емоційний вибух збуджених студентів.
   Відчуваю, що скоро весь університет буде гудіти від «шокуючи» новин.
 - Ян, друже, а ти часом нічого не хочеш мені розповісти? - якби ненароком запитав Матвій.
   - Не тут.
   - Ок.
  Далі ми йшли мовчки, змушуючи всіх зустрічних спотикатися на рівному місці.