14 розділ

   - …і ти справді думаєш, що це все - не збіг? - Даша сиділа на підвіконні, притискаючи до себе чашку з уже холодною кавою.
   Ян мовчав. Його руки були зчеплені в замок так сильно, що побіліли кісточки. Я знала - він намагається взяти під контроль свої емоції. Такий Ян - рідкість. Але й я була не в кращому стані.
   - У кожній петлі…, - я ледь чутно видихнула. - У кожній, Даш. Вона була поруч. Я сама не хочу в це вірити, та…я знаю - це була вона.
   - Але ж…це просто не вкладається в голові.
   Я хотіла сказати. Сказати, що це й мені не вкладається в голові. Що я досі не вірю. Що частина мене все ще чекає, що це якесь жахливе непорозуміння…але в мене не залишилося більше сил говорити.
   Ми мовчали.
  У кімнаті було душно - не від спеки, а від напруження. Від тиші, яка кричала гучніше за будь-який крик.
   - Чому вона це зробила? - тихо прошепотів Ян.
   Та для нас - це питання прогриміло у вухах, як вистріл.
   - Можливо…, - обережно почала Даша.
   - Зачекай,- перебив її хлопець. - Краще нічого не кажи. Знаю, що сам задав це питання, але…якщо зараз почнемо над ним роздумувати - в мене таке відчуття, що ми з’їдемо з глузду.
   Я кивнула.
   Згодна. 

  Абсолютно.
   - У цій петлі Емі ще нічого не зробила. Вона ще навіть не знайома з Софією, тому зараз ми не зможемо дізнатися чому вона…її так ненавидить.
   - І що ти пропонуєш? - поцікавилася Даша.
   - Нічого, - відповіла замість Яна я. - Просто живемо далі.
   Даша скептично зиркнула на мене:
   - «Просто живемо далі»? Серйозно? Я завжди знала, сонце, планування - це не твоє.
   Я не втрималася й посміхнулася. Вперше за довгий час. І Ян усміхнувся теж. Сумно, але щиро.
   - Обіцяю, - сказала, дивлячись у вікно. - Ми ще повернемося до цієї розмови. Але не зараз.
   Бо зараз єдине, чого мені хотілося б - обійняти свого коханого і забути про все. Хоча б на мить.