11 розділ

Ян
   Для більшості людей на планеті справжнє кохання - це своєрідна нездійснена мрія. Але для мене - це почуття здавалося кайданами…так, я був ще тим дурнем. Та після зустрічі з Нею все змінилося. Вона подарувала мені надію і стала сенсом мого існування. Наше кохання стало моїм порятунком - найбільшою удачею в житті. Воно було настільки сильним, що приносило майже фізичний біль.
 Після того, як я Її втратив…у мене просто не залишилося причин жити далі. Я не бачив у цьому сенсу, адже життя без Неї все одно, що пекло.
 Можливо, для когось це прозвучить занадто драматично чи навіть егоїстично…але той, хто хоч раз втрачав по-справжньому кохану людину, мене зрозуміє. Важко продовжувати жити далі, коли з грудей просто взяли й вирвали серце.
   Тому, коли мені запропонували ще один шанс на Її порятунок - я без вагань погодився. Тим паче, ціна була просто мізерною…усього-на-всього потрібно було поставити своє життя на кін. Так і почалися ці нескінченні перегони зі смертю.
  Я з легкістю знову і знову віддавав своє життя заради Неї. Щоб лише ще раз побачити Її посмішку, я був готовий помирати в цій петлі вічно. Для мене вона була не прокляттям - радше благословенням, шансом, який випадає раз на мільярд.
 Я й уявити не міг, що у восьмій петлі до Неї повернеться пам’ять…і що ці спогади принесуть Їй стільки болю. Але, якби егоїстично це не звучало: я ні про що не шкодую.
   Зараз я просто щасливий, що можу знову обіймати свою відьмочку. Казати Їй, як сильно кохаю. Цілувати ці солодкі вуста та разом з Нею сходити з розуму, втрачаючи контроль. Чути Її сміх та бачити такі дорогоцінні очі, наповнені життям.
                                           ***
Софія
 - То виходить ця петля з’явилась через тебе? - перепитала, переварюючи все, що щойно почула від коханого.
 Після всього божевілля, коли нарешті змогли тверезо мислити, ми зручно розмістились на дивані у залі (спальня відпала з доволі зрозумілої причини)…хоча і тут - якщо говорити точніше - на дивані розмістився Ян, а я вмостилась в нього на руках. І це був не прояв ніжності чи бажання, а життєва необхідність.
   Необхідність відчувати його тепло, чути серцебиття, щоб хоч трохи тримати себе в руках, а не сходити з розуму від страхів…та зараз не про це. Ми розмістились тут і говорили про все, що не могли сказати раніше.
   Якщо коротко підсумувати те, що розповів хлопець: після моєї смерті до нього прийшли двоє - чоловік та жінка. Ян погано пам’ятає деталі і як ці двоє взагалі виглядали, але точно запам’ятав одне - саме вони запропонували ще один шанс на мій порятунок. Петля розпочалась одразу після їхньої зустрічі.
   Не густо.
   А якщо додати до цього ще й те, що дізналась я, то у висновку маємо…а нічого не маємо…хіба що питань побільшало.
   - Пробач, - видихнув він не в силах подивитись мені в очі, - через мій егоїзм ти…
 - Навіть не думай! – різко його перебила. - Ти ні в чому не винний!
 Я взяла обличчя коханого в долоні, змусила подивитись мені в очі й твердо повторила:
   - ТИ ні в чому невинний!
  - Але ж через мене почалася ця петля…через мене тобі довелося пережити стільки болю…
   - Ти правий…але ж боляче було не тільки мені…і якщо добре подумати, якби ти не почав цю петлю - я б уже була мертва…тому прошу, не вини себе…я…я кохаю тебе…
   Хотілося ще стільки йому сказати. Але я просто не знала, як передати словами всі ті почуття, що вирували в мені.
   - Знаєш, зараз я і справді щаслива…доки ти зі мною - все інше немає значення.
  -…ти точно відьма, - протягнув Ян та ніжно мене поцілував.
 Нам знадобилось чимало часу, щоб знову відірватися один від одного.
  - Як тобі вдалося все згадати? - запитала те, що мучило мене найбільше.
  - Я ніколи й не забував по-справжньому. Просто…чим більше життів ми проживаємо, тим більше часу мені потрібно, щоб все згадати...це лякає…Страшно, що одного разу я прокинусь і всі ці спогади зникнуть.
   Я прекрасно розуміла про що він говорить, адже зараз відчувала те саме…В цих спогадах стільки болю, що можна легко зійти з розуму…але і щастя в них не менше. Я б ні за що не хотіла забувати жоден момент, який провела з Яном…навіть його смерть. Я хочу пам’ятати усе, тому що це - наша історія. Але…
  - Навіть якщо ці спогади зникнуть, наші почуття будуть жити. Я знаю це, - ніжно посміхнулась й додала: - Кохаю тебе.
  - І я тебе, моя відьмочка…просто до нестями, - видихнув хлопець, міцніше стиснувши мене в обіймах.
  - І що тепер? Що будемо робити далі? - запитала через деякий час.
  - Хм-м…гарне запитання. Пропоную перекусити. Я б не відмовився зараз від твоєї лазаньї.
   - Ян, - докірливо протягнула, - я серйозно.
 - Я також, - посміхнувся він. - Маленька, давай сьогодні проведемо час вдвох, не думаючи ні про що, просто…
   -…нехай увесь світ почекає, - закінчила я його думку.
   - Саме так, сьогодні є тільки ти і я, а все…, - закінчити говорити Янові не дав дзвінок у двері.
   Хлопець зітхнув так важко, що я не змогла стримати посмішку.
  - Як же я сумувала за тобою, - протягнула та ніжно поцілувала коханого спочатку в нахмурений лоб, далі в ніс, а потім в такі рідні й жадані губи. - Знаєш я зараз неймовірно щаслива…настільки, що навіть страшно.
   - Маленька, я…
  - Софа, я знаю, що ти дома! Відкривай, якщо не хочеш купувати нові двері!
 - Чесно…інколи мені реально шкода Матвія, - простогнав Ян, стискаючи мене в обіймах.
   - Софа, ти мене чуєш? Софія?!
  - Можливо, якщо ми удамо, що нікого немає вдома, то вона просто здасться й піде? - з надією запитав коханий.
  Але побачивши мій скептичний погляд, тяжко зітхнув та попрямував до дверей.
  - Нарешті, я думала, що постарію доки дочек…Владико?!
   Шокований крик подруги змусив мене посміхнутись ще ширше. Можу уявити вираз її обличчя в цей момент.
   - А…а…
   - Привіт, - трохи знущально хмикнув Ян.
   Закладаюсь, зараз він просто кайфує, дивлячись на розгублену Дашу.
   - А?
   - Зайдеш?
   - Угу…
 Побачивши задоволену моську Яна й повністю дезорієнтовану подругу, я поглянула на хлопця.
   - Що? Я нічого не робив, - невинно посміхнувся він.
  Почувши це, я лиш закотила очі.
 - Софа, я сплю? - поцікавилась Даша, розглядаючи мене з Владико.
   Її здивування зрозуміле. Для всіх ми з Яном, по суті, взагалі ніяк не контактували до вчорашнього дня. І тут: я та Владико, розтріпані, наодинці в моїй квартирі. Треба бути геть дурнем, щоб не зрозуміти, що між нами двома було.
   - Дашунь, ближче до суті. Ми зараз трохи зайняті і було б чудово якби ти проявила хоч трохи тактовності й зм…кх, залишила нас на одинці.
  - Янчик, будь другом - зроби краще чаю. А я поки поговорю зі своєю подругою.
   - Не можу, Дашунічка, - мило посміхнувся Ян.
   - І чому, Януся?
   Ця ситуація була настільки рідною та знайомою, що я не витримала і розсміялась. На душі було так легко.
   - Софа?
   - Маленька?
 - Просто рада, що ви поладнали, - з усмішкою відповіла.
  Шок на їхніх обличчях був таким очевидним, що я розсміялася ще дужче.
   - Ем-м-м, сонце, ти точно в порядку? - стурбовано поцікавилась Даша.
   - Угу. Не звертай уваги. Щось сталось?
  - В мене - ні, а от в тебе…судячи з усього, сталося чимало цікавого, поки ми не бачились, - відповіла дівчина, ще раз оглянувши мене з Яном.
 - Можливо, ти хотіла сказати, що в мене сталося багато цікавого після того, коли ти мене кинула саму у тій квартирі і зникла з Матвієм?
 - Упс, вибач, - зробила жалісливий вигляд подруга, - просто в той момент я була трохи не в собі й зовсім про тебе забула…я чесно ненавмисне…Сонь, ти ж не ображаєшся?
 - Ні, - видихнула та трохи єхидно запитала: - Як там Матвій?
   Неймовірно.
  Так незвично бачити Дашу такою закоханою. Відчуття ніби подругу хтось підмінив.
   Кохання й справді творить дива.
  І зараз переді мною не «холодна» красуня, а мила дівчинка, яка тільки дізналась, що таке по-справжньому любити.
  - Вау, кожен раз дивуюсь такому перевтіленню, - видихнув Ян, - досі не розумію, як Матвію вдалось приручити цю ненор…
   - Ян, - протягнула й докірливо поглянула на хлопця.
   - Кх-кх, я хотів сказ…
  - Всі ми прекрасно зрозуміли, що ти хотів сказати,- закотила очі Даша та додала: - Сонь, я тебе звісно люблю, але смак на чоловіків у тебе жахливий…і взагалі - ми відійшли від теми. Якого, дідька, тут відбувається?
   - Це довга історія, - хмикнув Ян, - аж занадто якщо чесно.
   Я здивовано поглянула на нього.
  Невже він серйозно збирається все розповісти Даші?
   - Саме так, - відповів Ян, зловивши мій погляд. - Хай би як вона мені не заважала…але для тебе вона частина сім’ї.
   - Ян, ти…, - договорити я не змогла, та це було й не потрібно, - дякую…Я справді тебе страшенно кохаю.
 - Я тебе також, маленька, - ніжно посміхнувся хлопець та поцілував мене в ніс.