10 розділ

   Нарешті можна було відпочити. Ян був єдиним, хто не пив, тому викликався відвезти Даню до лікарні. Даша з Матвієм під шумок кудись зникли.
   Зрадниця!
   Як вона могла кинути мене саму наодинці з двома чоловіками напідпитку? Не те щоб мене це турбувало…але профілактичну розмову однаково треба провести.
   - Я б зараз випила.
   - Коньяк? Віскі? Вино? - одразу поцікавився Артем, ідучи на кухню.
   - Вино.
   - Коньяк.
   Одночасно відповіли ми з Максимом.
   - Що? В мене також стрес, - сказав він, коли я здивовано поглянула на нього.
   До того моменту, коли повернувся Ян, ми встигли добряче напитись й стати справжніми друзями. Тож хлопцеві довелося силою нас розтягати та розвозити по домівках…в нього це вийшло далеко не з першої спроби. Та все ж за кілька годин ми опинилися біля мого під’їзду. Удвох. Я і Владико. Це й факт змусив увесь алкоголь моментально вивітритися з мого організму.
   - Все добре? Ти зблідла, - стурбовано запитав Ян, допомагаючи мені вибратись з машини.
   …він занадто близько.
   Доки вся моя витримка не полетіла в тартари, я відсторонилась від хлопця та сказала:
   - Зі мною все добре. Дякую тобі, що підвіз, але далі я сама дійду…бувай.
   - Почекай, - зупинив він мене, схопивши за руку. 
   По тілу пробігли сотні мурашок.
   Його дотик обпалював.
   Такі знайомі відчуття змусили серце стиснутися від болю.
  Як же я за ним сумую. 

  Нестерпно.
   - Ти щось хотів? -хрипло спитала, щоб хоч трохи відволіктись від почуттів, які зводили мене з розуму.
   - Це, можливо, трохи не очікувано, але…у тебе є хлопець?
   Я завмерла, не в змозі повірити почутому.
   - Знаю, що це може прозвучати дивно…але я не можу викинути тебе з голови. Це якесь божевілля. Моє серце щоразу шаленіє, коли бачу тебе…Ти мені навіть снишся! Ці сни такі яскраві й чіткі, що їх легко сплутати зі спогадами. Я просто…
   Це стало останньою краплею. Не давши хлопцю і шансу договорити, поцілувала його.
   Для мене це був далеко не перший наш поцілунок. Та однаково як тільки наші губи доторкнулися - розум покинув мене.
   Ми цілувалися як божевільні, не в силах відірватися один від одного. До нестачі повітря. До болю в легенях. Так, ніби потім уже не буде. Та цього все одно було мало...страшенно мало. Хотілося розчинитися в ньому, стати його невіддільною частинкою, щоб більше ніщо й ніколи не змогла нас розлучити.
   Як він це робить?Як йому вдається кожного разу закохувати мене в себе все сильніше? Як він узагалі зміг мене пригадати? Це ж неможливо...так чому він знову прийшов до мене перший?
   - Нам краще зупинитися, - прошепотів Ян, важко дихаючи, - ще трохи та я вже не зможу це зробити.
   Проблема в тому, що цього я і хочу. Хочу, щоб він не зупинявся. Хочу, щоб остаточно втратив контроль. Хочу...та не зараз.
   - Угу, - видихнула, намагаючись опанувати себе. 
   Виходило так собі. Я не хотіла його відпускати.
Просто не могла.
   - Зайдеш на каву? - запитала, коли трохи віддихалася.
   - Софа, ти знущаєшся? - простогнав Ян, - моя витримка і так тріщить по швах.
   - Тобто кави ти не хочеш? - перепитала з бісенятами в очах.
   - За що мені це покарання? - видихнув Владико.
  Він заглушив двигун, взяв мене за руку й повів до під’їзду. Переможна усмішка з’явилася сама собою.
 - Тобі не казали, що ти ще та відьмочка? Просто неможливо не підкоритися...дивно, - замер на мить хлопець, - таке відчуття, що я вже це говорив..причому неодноразово.
   Він так задумався, що навіть не помітив, як зайшов у ліфт і сам натиснув потрібну кнопку…так, ніби робить це не вперше.
  Як таке можливо? Невже до нього повертаються спогади? У мене такого точно не було. Так, я не раз відчувала дежавю, але не більше. То чому з Яном усе інакше? Може, через те, що він надто довго все пам’ятав? Якщо ні - то яка ще причина?
   Моя скарбничка поповнилась ще із десятком нових питань. Зітхнула й перевела погляд на коханого. Він стояв, повністю заглиблений у власні думки, час від часу хмурячись.
   - Ян...Ян,ти мене чуєш?
   Я ніжно взяла його за щоки та заглянула прямо в очі:
   - Все добре?
 - Так, просто трохи задумався, - заспокійливо посміхнувся він.
  Та за ці роки я вивчила свого принца досконало. І могла з упевненістю сказати - він збрехав. Його щось турбує. Дуже сильно.
  У квартиру ми зайшли кожен занурений у свої думки.
   - Софа,це якесь божевілля, - видихнув Владико, ти ж пам'ятаєш, я говорив, що ти мені снилась?
  Я нічого не відповіла. Просто спостерігала, як Ян спантеличеним поглядом оглядає мою квартиру.
   - Все…все як у моєму сні! Як це можливо?
   - Ян,- обережно покликала.
  Він різко обернувся на мій голос, довго дивився на мене, а потім...одним запитанням довів до сліз:
   - Маленька…це справді ти?
   Я, звісно, обіцяла собі, що більше не буду плакати. Та стриматися просто не можу…він згадав!
   - Ян, я...пробач...через мене ти...мені так шкода...
 - Ш-ш-ш, все добре. Я з тобою, моя відьмочка, - заспокоював мене, тепер вже точно, мій принц.
   Він ніжно збирав поцілунками мої сльози та обіймав так відчайдушно, ніби боявся, що я зараз зникну. У цю мить я була неймовірно щаслива. Настільки, що було навіть боляче.
 Я стала навшпиньки й поцілувала коханого, намагаючись донести до нього всі свої почуття: кохання, відчай, радість, сум, щастя, біль, бажання…все змішалося, створюючи просто гримучий коктейль.
   Більше не було мене чи його, були тільки ми. Одне дихання на двох, одне серцебиття, одні й ті самі емоції та почуття і одне нестримне бажання. Воно заволоділо нами, не даючи й шансу зупинитись.
   Я навіть не помітила коли ми опинилися в спальні…зовсім голі. До тями прийшла лише тоді, коли Ян увійшов у мене. Різкий біль ненадовго повернув мені здатність думати, та це тривало лише секунду. Його руки, здається, були скрізь. Поцілунки обпікали. А його ніжність зводила з розуму та змушувала хотіти ще.