4 розділ

   Дуже скоро після того нещасного випадку я повернулася до свого звичного ритму життя. Та дещо все-таки змінилося. Ян. Він усе частіше став з'являтися поруч зі мною. Даші це категорично не подобалося. Вона злилася на Владико за те, що той зробив мені боляче. Але з часом дівчина змирилася з його присутністю в нашому житті.
   Спочатку Ян просто вітався та запитував, як я себе почуваю. Ми не були друзями, просто знайомі. Нічого особливого. Принаймні ми так думали спочатку. Та чим більше часу проходило, тим сильніше нас тягнуло один до одного.
   Звісно, це подобалося далеко не всім. Владико був ідеалом: красивий, розумний, багатий і так далі, і тому подібне. Здавалося, що в нього зовсім немає недоліків. Він був жаданий багатьма...аж занадто, якщо чесно. І я - думаю не потрібно знову пояснювати, що зі мною було не так. Та незважаючи на це, ми поступово, я б навіть сказала неминуче, ставали все ближчими. Це було притяжіння, якому неможливо не підкоритися.
   Через це у мене з’явилося чимало проблем. Фанатки Владико старалися перетворити моє життя на пекло. І це, мабуть, мало б відштовхнути мене від хлопця. Але для тієї, що боролася все своє свідоме життя, це стало ще одним викликом, який тільки зблизив нас ще більше.
   Це не було кохання з першого погляду чи, як у фільмах, з першого поцілунку. Воно виникло поступово і непомітно захопило нас у вир почуттів.
   Важко описати словами, принаймі культурними, що я відчула, коли зрозуміла, що закохалася в цього…«принца». Я намагалася ігнорувати свої почуття, віддалитися. Але Ян і не думав мене відпускати.
   Це було схоже на якусь одержимість. За короткий час хлопець став сенсом усього мого життя. В принципі, як і я для нього. Здавалося, що кохати сильніше вже не можливо, та чим більше часу ми проводили разом, тим сильніші ставали наші почуття.
   Я пам'ятаю все: перший поцілунок, перше побачення, першу ніч разом, знайомство з його батьками та його нахабну пропозицію без права відмовитися.
   Пам'ятаю, якими щасливими ми були. Кожен день був схожий на казку.
   А ще пам'ятаю мить, коли світ, що ми побудували разом рухнув, як якийсь картковий будиночок.
   Це був прекрасний весняний день. Я була неймовірно щасливою нареченою, яка йшла на свій дівич-вечір. Ніщо не передвіщувало біди. Але життя справді сповнене безліччю сюрпризів й, нажаль, вони не завжди хороші.
   Чорна Audi, що вискочила на червоне світло, за секунду знищила все, про що ми колись мріяли з коханим.
   Та навіть помираючи, я ні про що не шкодувала. Можливо, моє життя й було коротким, але я була по-справжньому щасливою. І якщо смерть - ціна заце,то я з радістю її заплачу...принаймні я так думала спочатку.
   Смерть.
   Це тема сотні філософських трактатів та суперечок. Люди у всі часи задавалися питаннями про неї. Смерть? Що це таке? Що нас чекає після неї? Забуття? Рай? Пекло? Можливо реінкарнація? Сотні тисяч запитань, на які просто немає відповіді.
   Я рано зустрілася зі смертю, тому також доволі довго роздумувала над цими запитаннями. Та з часом відкинула їх і зосередилася на сьогоденні…Хто б міг подумати, що я так швидко отримаю відповіді на ці одвічні запитання.
                                               ***
   Темрява поглинула мене, оточила з усіх сторін, ніби заколисуючи. Хотілося просто розчинитися в ній. Мені зовсім не було страшно, навпаки, я відчувала умиротворення. Було так спокійно та тепло, немовби в материнських обіймах.
   Так добре.
   Не знаю скільки часу минуло.
   День? Два? Можливо місяць?
  В мене таке відчуття, що поняття часу просто не існує в цьому просторі. Та скоро, хоча можливо і ні, я побачила далеку постать.
  Як в цій непроглядній темряві взагалі можна було щось побачити? Не розумію.
  Але факт залишається фактом, я бачила постать, яка помаленьку ставала все ближчою. Вона зупинилася на відстані витягнутої руки від мене і я нарешті змогла її роздивитися. Переді мною стояла...смерть? Напевно, це була вона, адже у всіх історіях смерть виглядала саме так. Невисока постать, повністю закутана в плащ, не вистачало тільки однієї деталі.
  - М-м-м, вибачте, пані Смерть, а де ваша коса? - вирвалося з мене проти власної волі.
   У відповідь отримала лиш здивоване:
   - Тебе зараз справді це цікавить найбільше?
   А ось цього я не очікувала. В історіях у смертібув завжди скрипучий старечий голос. Та голос, що я почула був дзвінкий та жвавий. Він ласкав слух, заспокоював та, як і темрява навколо, приносив умиротворення.
   - Я померла?
   - Так.
 Впевнена відповідь моєї співрозмовниці змусила мене лиш посміхнутися.
 - Чому ти така спокійна? Невже тобі зовсім не страшно? Ти ж померла такою молодою...невже в тебе не залишилося ніякого жалю? - гірко перепитала Смерть.
   - Справді, моє життя вийшло доволі коротким. Але я не жалію, адже змогла зустріти людину, яка зробила його по-справжньому щасливим та незабутнім...Я вдячна за це...
   - І це все? Ти так просто здаєшся?
 - Здаюсь? - здивувалася, - ви про що? Я ж уже померла і більше нічого не можу зробити...
  - Брехня! Майже всі люди, що помирають благають про ще один шанс. Вони переповнені болем та надіями. Та не ти. В мить, коли твоє серце зробило свій останній удар - ти здалася! Просто змирилася! В тебе не залишилося ані сподівань, ані бажань!
   Слова Смерті змусили мене розізлитися:
  - Ви серйозно думаєте, що Я хочу просто так померти?! Це не так! В мене також ще є бажання…
   - І яке?!
   - …ще раз, - прошепотіла тихо, - я хочу побачити його хоча б ще один раз.
   - Що ж, якщо ти справді цього хочеш, то я здійсню твоє бажання, - посміхнулася Смерть.
 Не встигла здивуватися, як перед очима все попливло і я опинилася на...кладовищі!
   - Йдемо, - не давши мені часу, навіть оговтатися, сказала моя співрозмовниця та, взявши за руку, потягла за собою.
  Ще один цікавий факт. У Смерті не кістляві, а звичайні людські руки. Теплі.
   - Прийшли.
   - Куди саме? - поцікавилася та озирнулася довкола.
 Це було звичайне кладовище. Нічого особливого...так я думала, доки не побачила його.
   Ян сидів на колінах біля ще сирої могили. Я застигла, не маючи сили зрушити з місця.
   - Що з ним?
   - Ти серйозно не розумієш?
   - Я...я знала, що йому буде важко, але...
 Договорити я так і не змогла, та це було й не потрібно.
 - Я запитаю ще раз. Чого ти по-справжньому бажаєш? Невже в тобі й справді не залишилося ніякого жалю?
 Дивлячись зараз на хлопця. Бачачи, що від нього попереднього залишилася лише одна бліда тінь, що його колись прекрасні зелені очі зараз пусті, ніби з них висмоктали усе життя. Бачачи, весь його біль та відчай, я не витримала:
   - Я не можу його залишити...благаю...дайте мені ще трохи часу. Я повинна жити. Заради нього. Я не можу померти зараз...
 - Тсс,- Смерть ніжно взяла мене за руку та прошепотіла, - अनंतकाल *(вічність, нескінченність (хінді).
 А наступної миті різкий звук будильника знову змусив мене підскочити прямо на ліжку.