3 розділ

  Все моє життя до зустрічі з Ним було схоже на нескінченну боротьбу.
  Батьки загинули в аварії, коли мені було шість. Після цього мене виховувала бабуся. Та й вона, не витримавши болю від втрати єдиної доньки, дуже швидко покинула цей світ.
   Далі я перекидалася між родичами, мов якийсь непотрібний мотлох: і викинути шкода, і тримати при собі не хочеться. Тому я рано почала працювати. А щойно стала повнолітньою, то зібрала всі свої речі та покинула рідне містечко. Ніхто не намагався мене зупинити. Навпаки - всі зітхнули з полегшення, що зник нікому не потрібний баласт.
   Я, недовго думаючи, вирушила одразу в столицю. Київ - прекрасне місто з безліччю можливостей. Але для бідної сироти воно стало ще одним нелегким випробуванням.
   Було важко адаптуватися до життя в мегаполісі. Я бралася фактично за будь-яку роботу, кочувала по гуртожитках, часто не доїдала, про сон й взагалі мовчу.
   Та жодного разу, навіть на мить, не подумала здатися.
   І вже через два роки змогла зажити повноцінним життям: знайшла доволі непогану квартиру за гарною ціною, влаштувалася офіціанткою в дорогий ресторан й, саме головне, вступила до омріяного університету.
Життя налагодилося. Я познайомилася з багатьма людьми, знайшла друзів...але всеодно була страшенно самотньою.
   Аж доки не зустріла Його.
   Кумедно…це було так давно, але зараз я знову пам'ятаю той день до дрібниць.
                                               ***
   Різкий звук будильника змусив мене підскочити на ліжку. Декілька хвилин не могла зрозуміти ні де я знаходжуся, ні хто я взагалі така. Як же хочеться спати…зібравши всю силу волі в кулак, вилізла з-під ковдри та пішла вмиватися.
    Холодна вода хоч трохи допомогла прийти до тями.
Поглянула на своє відображення в дзеркалі й гірко зітхнула: "Краще я б цього не робила".
   Кола під очима були настільки помітні, що нагадували справжні синці. Дивлячись на них, будь-яка панда вдавилася б від заздрощів.
   Ще раз важко зітхнувши, пішла збиратися в університет.
   Мені просто цікаво: кому взагалі прийшла в голову ідея поставити пари в суботу? Знайти б цього розумника й добре так...пояснити, що вихідні потрібні для відпочинку, а не для того, щоб з самого ранку сунутися на навчання! Та скільки не обурюйся - йти однаково потрібно. Легкий перекус, швидкі збори і вже за пів години я була повністю готова до виходу.
   Останній раз критично оглянула себе. Невисока, але й не дуже низька, з гарною фігурою у вигляді пісочного годинника. Акуратний маленький носик, червоні від природи губи, сіро-зелені очі, бліда аристократична шкіра та моя гордість - пряме довге волосся мідного кольору. Подруга каже, що я б спокійно могла зачарувати будь-якого чоловіка, як би хоча б трішки постаралась. Але, на її превеликий жаль, мені було зовсім не до цього. Робота та навчання з'їдали всі мої сили й час. Тому, попри всю свою привабливість, найчастіше я виглядала як якийсь безхатько.
   Ось і цього разу: чорна оверсайз футболка, джинси, білі кеди, недбалий пучок на голові, втомлене обличчя та синці під очима перетворили мене з доволі симпатичної дівчини на жертву домашнього насильства.
   В черговий раз важко зітхнула та поспішила в університет.
   Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» є найкращим навчальним закладом країни. Щоб вступити до нього треба або мати хороші зв'язки і дуже багато грошей, або бути справжнім генієм. На жаль, ні перший, ні другий варіант до мене не мав жодного стосунку. Але, якимось дивом, я таки змогла стати студенткою цього закладу. Не скажу, що це вийшло просто й без зусиль, та однаково ця подія більше схожа на чудо, ніж на мою особисту заслугу.
   Я так сильно задумалась, що майже пропустила свою зупинку. В останній момент змогла вистрибнути з тролейбуса та ледь не збила з ніг ні в чому невинну бабусю. За це мені довелося вислухати цілу лекцію на улюблену тему всього старшого покоління: «Що за молодь нині пішла...».
   Вже біжучи до університету, побачила свою найкращу подругу, яка стояла біля вхідних дверей та чекала на мене.
   - Ти зараз серйозно?! - закричала Даша, щойно я наблизилася.
   - Я також рада тебе бачити, - мило посміхнулась, коли трохи перевела подих.
   - Ти...ти...в тебе совість взагалі є?!
   - Моя совість чиста...прямо як твої конспекти з соціології.
   Якби поглядом можна було спопелити, я б уже перетворилася на маленьку гірку попелу.
   - Даш, я так втомилась. Цього тижня в мене було аж чотири нічних зміни в ресторані...уявляєш, чотири?! Причому підряд. А додай ще до цього реферат для Дубинської та статтю для Звіра, - нещасно протягнула, дивлячись на подругу самим жалісливим поглядом, - в мене просто не було сил наряджатися.
   - Ой, все, - відмахнулась дівчина, заспокоюючись. - Йдемо швидше, а то запізнимось.
    «Здається, пронесло», - з полегшенням видихнула.
    Досі не розумію, як ми з Дашею стали подругами. Наші стосунки не задалися з самого початку. Ми були надто різні. Я - звичайна сирота, яка немала нічого і боролося за кожен прожитий день. Та вона - Лис Дар'я Олександрівна - донька одного з найкращих хірургів світу, яка щиро вірила, що головне завдання жінки: бути красивою.
   Наші світи були повністю протилежні та не мали б перетнутися ніколи. Але життя - воно ж капосне, непередбачуване й повне сюрпризів…і от один із них якраз змусив мене різко повернутися в реальність:
   - Софа, обережно!
   Удар. Різкий біль. Темрява.
   Голова, здається, от-от вибухне. Будь-який рух - пекельний біль у скронях. Перед очима все пливе, в горлі сухо, як у пустелі.
    - …води...кх-кх…
   Хтось обережно підняв мені голову та дав напитися. Стало хоч трохи легше. Перед очима проясніло.
   - Ти як? - стурбовано запитала Даша.
   - Бувало й краще, - втомлено посміхнулася. - Що сталося?
   - Почекай трішки. Спочатку покличу лікаря, нехай він тебе огляне, а вже потім я відповім на всі твої запитання.
   Подруга швидко вийшла з палати, залишаючи мене саму. Доки її не було змогла роззирнутися довкола. Велика простора...палата? Не впевнена, що ці хороми можна так назвати. Ця кімната більше нагадує номер в якомусь п'ятизірковому готелі…Навіть думати не хочу скільки це все коштує.
   - Як тут наша пацієнтка? - у дверях з’явився доволі симпатичний чоловік років тридцяти.
   - Жити буду...хоча з моїм везінням, напевно, недовго.
   - Це дуже добре, - посміхнувся він.
   Я скептично на нього поглянула й перепитала:
   - Що саме? Факт того, що залишилося мені не довго чи те, що в мене просто жахливе везіння?
   - Софа, - важко зітхнула Даша та докірливо поглянула на мене. - Павле Івановичу, не зважайте, вона ще та язва. І боюся, що це не лікується.
   - Навпаки, Дар’я Олександрівно, це гарний знак,- усміхнувся лікар. - Як я завжди кажу: якщо є сили на жарти - значить не все так погано. Але повернемося до справи. Софіє Володимирівно, як ви себе почуваєте?
   - Вже краще.
   - А якщо трохи детальніше?
   - Легка слабкість і головний біль.
   Побачивши скептичний погляд Даші та по-батьківськи добрий Павла Івановича додала:
   - При різких рухах з'являється колючий біль у скронях і...можливо, я трохи скрасила свій стан...зовсім трішки.
   - Софа, - знову зітхнула подруга. - Я знаю, що ти сильна й незалежна, але інколи можна просто сказати правду. Ніхто не буде тебе засуджувати за це. Навпаки, ми хочемо допомогти. Тому прошу, будь чесною…хоча б заради мене.
   Бути чесною?
   Для мене це і справді доволі важко. Я звикла справлятися з усім сама, звикла бути сильною та просто не показувати слабкість...навіть перед лікарем. Знаю, що це ще та дурість, але по-іншому вже просто не можу.
   - М-м-м, зі мною правда все добре…Просто відчуття, що дуже сильно втомилась, - пробурмотіла та ненадовго прикрила очі.
   Мені здалося, що не надовго, але коли наступного разу їх розплющила в палаті вже було темно.
   Я спробувала піднятися. Можливо і не з першої спроби, але мені це вдалося. Тіло було страшенно важким та зовсім не хотіло слухатися. Я ще раз роззирнулася довкола.
   В палаті було двоє дверей. Заглянувши в одні з них, знайшла туалет з душем. Відразу захотілося трохи освіжитися. Там же я знайшла рушники, пакетики з шампунем, доволі якісним мушу зазначити, одноразові зубні щітки, пасту та ще декілька дрібниць для догляду за тілом. Відчуття, що я в номері п'ятизіркового готелю з'явилося знов.
   Після усіх банних процедур я відчула себе людиною. Здається, навіть, дихати стало легше, але з'явилася нова проблема: захотілося їсти, причому доволі сильно. Швидко обшукавши кімнату і не знайшовши нічого їстівного, вирушила до других дверей. Та не встигла підійти до них, як вони самі відкрилися, впускаючи...Владико?!
   Якого дідька? Може я ще сплю? Що тут робить один із принців нашої альма-матер?
   - О, Софа, ти вже прокинулася? - посміхнувся хлопець, - як самоп...
   - Ей, ти чого застиг у дверях? Не збираєшся заходити? Якщо ні, то будь другом - зникни, я сама попіклуюсь про СВОЮ подругу, - перебила Яна, судячи з голосу, Даша та відштовхнула його в сторону. - О, Софа, ти вже прокинулася?
   - Невпевнена, - прошепотіла, здивовано розглядаючи цю парочку.
   - Можливо покликати лікаря? - тривожно запитав Владико.
   - Можливо ти просто вже підеш, - відрубала дівчина.
   - Дашунь, я не з тобою розмовляв.
   Даша ненавидить коли хтось її так називає і, судячи з іронічної посмішки, хлопцю це прекрасно відомо.
   - Янчик, зроби послугу - просто згинь, - ніжно промовила вона та усміхнулася, побачивши як Владико перекосило від її звернення.
   - Дашунічка, вибач, але не можу. Дуже хвилююсь за Софу!
   - Януся, не здається тобі, що це трохи лицемірно? Особливо зважаючи на те, що вона тут саме через тебе!
   Між цією парочкою іскри так і летіли. Таке відчуття, що якщо зараз влізу, то можу потрапити під перехресний вогонь…та голод заглушив інстинкт самозбереження.
   - Ем-м-м, я звісно перепрошую. Але скажіть спочатку де тут можна перекусити, а вже потім фліртуйте скільки душа забажає.
   На мене так виразно поглянули, з явним сумнівом в мої розумових здібностях.
   - Напевно, краще все-таки покликати лікаря, - з тривогою сказала Даша, - здається, вона марить.
   Дуже хотілося зіронізувати та урчання в животі просто не дало мені цього зробити.
   - Їстоньки хочеться, - протягнула, дивлячись на цих двох самим нещасним поглядом на який тільки здатна.
   - ...я швидко, - сказав Ян і просто вилетів з палати.
   - Слабак, - хмикнула Даша й простягнула мені свій гаманець та зв'язку ключів, - пароль від будинку ти й сама знаєш, а від кредитки - 1527.
   - Навіщо мені це?
   - Ти просто так жалібно дивилась, що бажання віддати все до останнього виникло саме собою, - посміхнулася дівчина.
   Почувши це я лиш закотила очі.
   - Ти як?
   - Якщо не враховувати до уваги страшенний голод - доволі непогано.
   Побачивши незадоволений погляд Даші, вирішила швидко перевести тему:
   - Що тут робить Владико?
   Від цього питання подругу перекосило. Та мені було справді цікаво, що тут робить ідол нашого університету, тому здаватися я точно не збиралася:
   - Даш?
   Вона звісно і раніше не горіла любов'ю до «принців», але настільки відкритої неприязні точно не було.
   - Просто через цього, м-м-м, придурка ти й постраждала…Кретин! Інфузорія туфелька ходяча! От скажи мені, якому ідіоту взагалі спаде на думку грати з м'ячем в людному коридорі?! Хоча ні, мене більш цікавить, хто взагалі дав йому того м'яча в руки?Знайти б того добродія і...
   - Даш, - перебила дівчину, - дихай. Давай вдих… видих...
   Мені знадобилося пів години, щоб її заспокоїти та запевнити, що зі мною все добре й калічити Владико не потрібно. За цей час якраз повернувся хлопець і я змогла нарешті поїсти, а після ситного перекусу одразу відключилася під тиху сварку тих двох.