2 розділ

   Сьогоднішнє літо занадто спекотне - вдень просто неможливо перебувати надворі. Але ввечері, коли сонце ховається за горизонтом, а на місто опускається така бажана прохолода, все змінюється. Тому замість того, щоб одразу вирушити додому, вирішила трохи прогулятися, подихати свіжим повітрям та привести свої думки до ладу.
    І це, на перший погляд, звичайне рішення стало для мене фатальним.
   Я ще раз озирнулася довкола. Глибока ніч. Безлюдний парк…та п'ятеро не зовсім тверезих чоловіків, які оточили мене.
   Прокляття!
   Так задумалась, що навіть не помітила, як вони наблизилися. Мозок гарячкувато намагався знайти вихід з цієї ситуації.
   - Така красуня і зовсім одна, - оглянув мене сальним поглядом один із них та п’яно засміявся.
   Інші підхопили його сміх.
   Страшно.
   Інтуїція просто волає про небезпеку.
   Треба тікати.
   Забиратися звідси негайно.
   Але не встигла зробити й кількох кроків, якхтось схопив мене за руку і з силою смикнув назад. Я не втрималась - впала прямо до ніг одного з п’ятірки. Це ще більше розвеселило компанію.
   Гострий біль прострілив ногу. На очі навернулися сльози.
   Як же ж страшно.
   Серце, здається, ось-ось вискочить з грудей.
   - Ну-у-у, кралечко, не плач. Ми не зробимо тобі боляче. Правда, хлопці?
   Увідповідь-глузливий сміх і:
   - Звісно! Навпаки - ми зробимо тобі ду-у-уже приємно.
   Через сльози, що котилися вже без упину, не змогла розгледіти, хто саме це сказав. Але це й неважливо. Головне - порятунок!
   Треба швидко взяти себев руки та заспокоїтися, адже тільки так зможу врятуватися…
   «Я ж зможу врятуватися?», - ця невпевнена, наповнена страхом думка викликала у мене лють...на саму себе.
   «Дурепо, прийди нарешті до тями!», - я різко підняла руку й не стримуючись дала собі ляпаса.
   Дзвінкий звук удару розлетівся парком та змусив шоковано замовкнути чоловіків, які якраз роздумували, як саме зможуть зробити мені приємно.
   - Що за...що це, до біса, було? - пробурмотів один із них, спантеличено дивлячись, як я підводжуся.
   Боляче. Здається, коли падала вивихнула щиколотку. Та зараз було не до цього.
   Я швидко скинула підбори, вхопила їх, як найзручніше, і приготувалася.
   Новий вибух сміху.
   - Сонечко, ти серйозно? - глумливо всміхнувся один із них, підійшов ближче та поклав руку мені на плече. - Дам тобі пор...
   Удар ногою в слабке місце всіх чоловіків змусив мого опонента замовкнути й впасти на коліна. Не втрачаючи ані секунди, добила його одним сильним ударом прямо в потилицю.
   Мінус один.
   Я знала: втекти незможу. Вивих. Проти чотирьох чоловіків у бою - шансів немає. Але й здаватися я не збиралася. Було відчуття, що якщо здамся зараз - це стане початком кінця. Не лише цієї ночі.
   Я міцніше стиснула в руках свою «зброю», усміхнулася й нахабно запитала:
   - Хто наступний?!
   У відповідь -тиша. Решта компанії заціпеніла, не вірячи власним очам: їхній товариш лежав біля моїх ніг без свідомості.
   Не чекаючи, доки вони отямляться, я напала перша.
   Вибравши наступну ціль, з усієї сили запустила в неї один із черевиків. Короткий політ - удар - хрускіт - мить тиші - вибух крику, лайки й прокльонів.
   - Залишилось тільки троє, - хмикнула. - Є ще охочі?
   Але відповісти їм не дав голос, що пролунав, здається, над усім парком:
   -Со-о-офа!Со-о-офіє! 

   Я завмерла.
   - Не може бути, - шоковано прошепотіла. - Ян?
   Невже від страху в мене вже почались галюцинації?
   Владико не може бути зараз тут…це ж просто не можливо…та серце радісно забилося в грудях.
   «Принц прийшов урятувати свою принцесу», - ця думка була настільки абсурдною, що захотілося сміятися.
   Вже за хвилину побачила його. Він біг до мене, розрізаючи нічну темряву. Напевно, я все-таки зійшла з розуму, тому що в цей момент, побачивши як хлопець спішить мені на допомогу, зрозуміла одну просту річ: «Кохаю. Просто до нестями кохаю цього нестерпного принца».
   Я так зосередилася на Янові, що зовсім не помітила небезпеки, яка несподівано підкралася.
   Різкий біль у животі привів мене до тями.
   - Софа!!! - десь у далечині пролунав повний відчаю крик.
   - …чому? - пробурмотіла, дивлячись на руку, що тримала закривавлений ніж.
   -Я...я...я не хотів! Це ти у всьому винна! - закричав чоловік...зі зламаним носом.
   Він кинув ножа мені в ноги, розвернувся та побіг, спотикаючись майже на кожному кроці. Його друзів же через мить послідували його прикладу.
   Я не могла повірити в те, що сталося. Шоковано перевела погляд на себе та побачила, як колись біла блузка стала вже криваво-червоною.
   Ноги підкосилися. В голові не залишилося жодної думки.
   - Софія, маленька моя, подивись на мене! Потерпи, чуєш?! Все буде добре! Все обов'язково буде добре!!!
   Я бачила, як Владико відчайдушно намагається зупинити кров. Бачила жах в його очах. І розуміла…в нього нічого не вийде.
   - Благаю…тільки не знову. Я просто не можу втратити тебе ще раз...моя відьмочка...прошу…
   Нестерпний біль, що звучав в кожному слові Яна, відчай та благання в його очах приносили мені набагато більші страждання, ніж рана на животі.
   В моїй голові крутилися сотні тисяч запитань. Я відчувала, що помираю. Та єдине, що турбувало мене в цей момент - хлопець, який знаходився прямо переді мною.
   Не хочу, щоб він страждав...хочу забрати весь його біль з собою.
   - Пробач, я знову не зміг тебе захистити, - гірко посміхнувся Ян й взяв до рук ніж.
   Не знаю чому, але, побачивши це, вперше за весь час відчула справжній, майже тваринний, страх смерті.
   - Благаю...кх-кх...не треба, - збираючи останні сили, прошепотіла з жахом.
   Я вже геть нічого не розуміла, голова взагалі не хотіла працювати. Залишилися тільки голі інстинкти, які відчайдушно кричали мені зупинити хлопця за будь-яку ціну.
   - Наступного разу я обов'язково тебе захищу, - усміхнувся Владико й ніжно поцілував. - Я кохаю тебе.
   - Ян...прошу...
   Та він вже мене не слухав.
   Я бачила, як хлопець стиснув ніж і одним різким рухом всадив його собі прямо в серце.
   Бачила…але нічого не могла зробити.
   У ту мить, коли його тіло впало поруч - я померла.
   Іншими словами - це не описати.
   В одну секунду я, здається, втратила все. Хотілося просто зникнути.
   Розсипатися на мільйони атомів, щоб позбутися того болю, який рвав моє серце на шмаття.
   Тому коли за мною прийшла темрява - я з радістю поринула в її обійми. Але замість забуття вона принесла спогади: далекі, давно забуті та надзвичайно важливі.