1 розділ

    Ви колись замислювалися, що таке кохання?  
  Я, наприклад, завжди думала, що це - прекрасне, світле почуття, яке робить людей по-справжньому щасливими. Вірила, що воно може здолати всі труднощі та перешкоди…так, я була дуже наївною дівчинкою. Тепер розумію - кохання приносить не лише радість, але і тугу, біль, а іноді й відчай. Воно схоже на рулетку. На медаль у якої є дві сторони: радість і сльози, щастя і біль, життя і смерть. 
   Та попри все, для мене це досі найпрекрасніше почуття у світі. Бо як би потім не було боляче, та коротка мить кохання - безцінна.

                                                  ***

    - Я звільняюсь! 
 - Угу…в мене через годину важлива зустріч з клієнтом, тому треба швидко закінчити з цими документами. Решту залишаю на тебе…До речі, ти забрала мої речі із хімчистки? 
   - Ви взагалі чули, що я тільки-но сказала?! 
   - Ні, а це важливо? 
   - Так, це дуже важливо! 
   - Гаразд, - важко зітхнув хлопець, нарешті відірвався від паперів та поглянув на мене. - І що ти казала?  
   Минуло вже стільки часу з нашої першої зустрічі, а моє серце досі завмирає, коли дивлюсь йому в очі. 
    Красивий. 
    Просто до нестями.  
   Коротке чорне волосся, зелені очі, пухкі червоні губи, тіло, яке звело з розуму не одну жінку. Додайте до цього ще немалий статок - та отримаєте справжнього принца сучасності.  
   Але в цьому світі завжди має бути баланс, тож, на превеликий жаль, у цього «принца» просто жахливий характер…і це ще м'яко кажучи. 
   - Я звільняюсь!

  - Гарний жарт, - усміхнувся цей…хай буде, суб’єкт, й повернувся до роботи. 
   У мене сіпнулося праве око. 
   Глибокий вдих…видих…та ще одна спроба: 
  - Ян Вікторович, це не жарт, - я швидко підійшла до столу й поклала заяву на звільнення. 
  - Я не дозволяю! - твердо сказав Владико, розірвав мою заяву та кинув у смітник, навіть не глянувши на неї. 
   Око сіпнулося ще раз. 
   - Я не запитувала у ВАС дозволу, а просто ставила до відома. Це МОЄ рішення і Я не збираюся його змінювати! 
   - Ні! 
   - Послух… 
   - Ні! 
   - Я ще нічого не сказала! 
   - Щоб ти не сказала - МОГО рішення це не змінить...а тепер вибач, але мені вже час на зустріч. 
  - …він серйозно просто взяв та втік, - прошепотіла розгублено, дивлячись на вже порожній кабінет. 
 Я з самого початку розуміла, що Владико не сподобається моє рішення звільнитися. Але настільки негативної реакції ніяк не очікувала. 
   Важко зітхнувши, сіла знову писати заяву. 
   З одного боку, мені справді приємно, що він не хоче мене відпускати. Це означає, що я не даремно працювала, як проклята, і таки заробила його повагу. Але з іншого - реально бісить! Як він може просто заборонити мені звільнятися?! Принц? Три рази «ха»! Козел він, а не принц. Редиска переспіла. Він же ж просто нестерпний. Так і хочеться «пригріти» його чимось важким! 
   Вдих…видих… 
   - Хух, здається, трохи відпустило. 
  - Точно? Значить, тортик уже не потрібен? - чужий голос змусив мене підскочити просто на кріслі. 
 Швидко повернула голову до дверей…та з полегшенням видихнула,коли побачила свою подругу й, на жаль, сестру мого (поки що) начальника. 
  Владико Емілія Вікторівна - повна протилежність свого брата. Якщо не зважати на неймовірну вроду та подекуди непростий характер…але в порівнянні з НИМ вона однаково просто ангел. 
   І зовнішність в неї відповідна.
  Мініатюрна блондинка з казковими очима, кольору безкрайнього неба, розбила не одне чоловіче серце...в принципі, не тільки чоловіче. Поруч із нею в мене щоразу з'являється комплекс неповноцінності. 
  - Чому так важко зітхаєш? - усміхнулася дівчина, заходячи до кабінету. - Невже мій любий братик знову довів тебе до сказу? 
   - Угу. Але конкретно зараз я думала про те, яке ж це життя несправедливе. 
   - ?! 
 - Не звертай уваги, - відмахнулася від німого запитання Емі. 
   Вона уважно оглянула мене з ніг до голови, кивнула якимось своїм думкам та наказала: 
   - Розказуй! 
 - …що саме? - обережно уточнила, дивлячись на збуджену подругу. 
  - Як пройшло твоє звільнення? 
  У відповідь важко зітхнула. Вкотре за цей день. 
 - Я так і знала! - радісно всміхнулася Лія. - Ти ж розумієш, що це означає? 
 - Це означає, що на цих вихідних мене чекають кілька годин катувань, - сумно пробурмотіла й забрала тортик. 
   Мій улюблений. Кокосовий. 
 - Не засмучуйся. Програвати теж треба уміти з гідністю. 
  - Це мені зараз говорить людина, яка після поразки улюбленої футбольної команди напилася й влаштувала в барі бійку? - скептично всміхнулася, відриваючись від поїдання десерту. 
   За що отримала докірливий погляд та емоційне: 
   - Це було всього один раз! 
  - І Слава Богу, тому що ще один такий раз я просто не пережила б. 
   - Язва, - надулася Емі. 
   - Я теж тебе дуже сильно люблю, - підморгнула їй та запитала: - Звідки ти знала? 
 Дівчина першою дізналася про моє рішення звільнитися й одразу сказала, що в мене нічого не вийде. Чесно, я скептично сприйняла її слова. Тож,коли подруга запропонувала закластися, без вагань погодилася. І, як бачимо - програла. Тому в ці вихідні ми йдемо на шопінг. Не те щоб я не любила ходити по магазинах, але робити це з Лією - справжнє покарання. 
   - Що саме? - невинно уточнила вона. 
  Занадто невинно. А ще ці бісики в її очах…підозріло. Дуже підозріло. 
   - Лі-і-ія?! 
   - Ох, я запізнююсь! Побачимось у вихідні. Люблю тебе, - дівчина поцілувала мене в щічку й швидко вибігла з кабінету. 
 - …що це знову було? - запитала вже порожнє приміщення. 
  Моя інтуїція кричала, що тут щось не чисто. Ці двоє поводяться занадто дивно...Не хочу зараз про це думати. Хочу додому. У своє ліжечко. І нарешті виспатися. 
   Я так втомилася. 
  З того часу, як почала працювати на Владико, забула, що таке повноцінний сон та відпочинок. Інколи мені здається, що він робить це навмисно - завалює мене нескінченною роботою, щоб у мене не залишалося часу на особисте життя. 
  Розумію, що це дурня! Але ця думка не дає мені спокою вже довгий час. 
   Знову важко зітхнула. Поглянула на ще не дописану заяву, на гори документів, які залишив Ян...плюнула на все й пішла додому.