Розділ 14. Гніздо

Це було дивно. Я не просто летіла по небу, а розтинала його з позамежною швидкістю… при цьому залишаючи за собою легкий короткий слід із блискіток, наче якась рожева комета. Про останній факт, який лише доповнював мою ганьбу, я намагалася не думати.

Незабаром червона нитка привела мене до масивного гірського хребта. Пірнувши слідом за нею в одну з печер, я нарешті припинила свій дивний політ і пішла пішки похмурим, темним кам'яним лабіринтом.

Я фізично відчувала печеру з усіх боків. Вона ніби дихала, пульсувала довкола мене. І подих її був зловісний. Наче гарпії, що оселилися в кам'яній пащі, отруїли її.

Про те, що гніздо вже зовсім близько, я зрозуміла, коли напоролася на захисні чари... які в одну мить розвіяла рожева аура, що розлетілася від мене на всі боки. Схоже, ця молоденька відьма-гарпія не була особливо сильною... принаймні проти дочки королеви фей, сила якої розкрилася. Людям, серед того й магам, із цими істотами впоратися було важче. Але я, на своє щастя, саме цієї ночі пробудила в собі мод Мері Сью, тож тепер мені все було по зубах!

— Стій! Не смій наближатися! — несподівано пролунало з темряви… за мить до вибуху багатоголосого гомеричного сміху. — Блін, де ти такі кончені лахи відкопала? Такі йозевенькі та мімімішні... А-а-а-а! Не можу!

— Стуліть пельки! — розлючено гаркнула я, ще сильніше червоніючи від сорому. І від мого крику нова силова хвиля струсила стіни.

— Гаразд-гаразд, грізна рожева пушинко. Але все одно не смій наближатися.

— А то що? — з викликом крикнула я, ні на мить не втрачаючи віру в свою неймовірну крутість, і таким чином намагаючись переконати в цій своїй крутості противника.

— А то ми вб'ємо Вільяма Найта! — прошипів злобний голос.

— Вб'єте? — насупилась я, все ж таки пригальмувавши. — Хіба він не потрібен вам живим? Адже ви ганялися за ним так довго не для того, щоб убити в темній печері.

— Ой, годі тут комедію ламати! Я вже в курсі, що він тепер не корисний для мене, — кривлячись, ніби від недозрілої хурми, промовила Белла, що вийшла мені назустріч.

Белла? Стоп, серйозно? Белла? Да блін! Адже за всіма законами жанру гарпією мала виявитися Мірабель!

Хоча… за законами того ж жанру, Вільям мав бути в ліжку досвідченим звіром, здатним навіть незайманку під час її першого разу до восьми оргазмів за ніч довести. Але маємо що маємо! Тож з поправкою на такі косяки, то все цілком логічно.

 — Що, вже перевірила? — усміхнулась я, намагаючись тримати лице.

— Уяви собі, — фиркнула відьма-гарпія. — Усю минулу ніч я витратила на те, щоб зачати з ним свою першу кладку яєць... але цього дятла навіть найпотужніші в Імперії афродизіаки не пройняли! І коли ти встигла? Я ж, як покоївка в маєтку, легко пронюхала, що зі своєю дружиною лорд Найт не спить, і навіть першої шлюбної ночі, судячи з усього, ви там у шашки грали.

— Ну, встигла я саме минулої ночі. Перед тим, як ви його викрали, — нахабно повідомила я, а наступні кілька хвилин спостерігала за тим, як Белла дуже експресивно матюкалася триповерховим.

— Гаразд, чорт з ним, — прошипіла гарпія, дивлячись на мене, як на ворога народу. — Забирай свого лордика, тільки...

— Е-ні, умови тут висуватиму я!

— Невже?

— Саме так, — примружилася я. — Так вже вийшло, що ти зі своїми сестричками чимало попили мені крові. Тому я дуже чемно попрошу вас, як би це сказати… переїхати. Ну, або перелетіти, якщо буквально.

— Виганяєш нас? — обурилася Белла.

— Абсолютно точно. Причому пропоную вам пакувати манатки саме зараз, щоб уже до світанку ви були подалі від околиць столиці. Інакше… на що я здатна — ви, дівчата, здається, бачили. І навіть не сумнівайтеся, що я використаю проти вас весь свій арсенал, якщо побачу ще хоча б раз… ну а якщо зараз з голови мого чоловіка впаде хоча б одна волосинка, я вас по цих скелях тонким шаром повидла розмажу, — зловісно промовила я, припечатавши гарпію поглядом до стіни. — То що, ми домовилися?

— Домовилися-домовилися. Тільки не треба мене тут карамеллю обливати і зв'язувати солодкою ватою, — пирхнула гарпія. А потім крикнула вглиб печери: — Дівчата, чули? Швидко хапаємо торби та валимо, поки нас тут у полуничному сиропі не замаринували!

Не припиняючи гиготіти, гарпії пробігли повз, тримаючи в руках важкі вузлики з пожитками. І десь там, далеко за моєю спиною, заляпали крилами, ледве вибравшись із печери.

Я ж ступила кілька кроків уперед. До того місця, де біля стіни сидів Вільям. Прикутий до холодного каменю важким ланцюгом, але не зламаний, гордий і мужній.

— Коханий, я така рада, що з тобою все гаразд, — зворушливо схлипнула я, сідаючи поруч на коліна, щоб взяти його обличчя в долоні і трепетно поцілувати. — А тепер... посидь тут ще трохи, поки я збігаю за болгаркою, щоб розпиляти ці ланцюги, чи що.