Розділ 10. Заміж не бажаєте?

— Перш ніж ви почнете ставити запитання, скажу відразу: ні, я й цього разу гадки не маю, чому на балу все так вийшло, і з якого переляку мені вдалося розігнати тих гарпій! — заявила я, заздалегідь впавши в паніку, коли наступного дня увійшла до кабінету Вільяма Найта на очікуване запрошення. Де разом із самим господарем, як не дивно, так само чекав і Альфред. — Але взагалі ви б мені хоч подякували, хай навіть усе це й вийшло випадково. Адже якби не я, то декого зараз ці дамочки до себе б в гніздо віднесли... і судячи з того, що я про гарпії читала — не з найбажанішими для вас цілями, лорде Найт, — нахабно додала я, вирішивши слідувати принципу: «нахабніти — так до кінця!».

— Гаразд, з цим ваша позиція мені зрозуміла, — промовив маг, напружено видихаючи повітря. — А тепер перейдемо до другого пункту.

— Якого ще другому пункту? — розгублено гикнула я.

— Твоя поведінка на балу, — випалив чоловік. Блін, ці його стрибки з «ви» на «ти» по п'ять разів на день вже дістали! Він уже визначився б, чи що.

— Що саме вас цікавить?

— Досить вдавати дурненьку. Від кого ти там ховалась? Кому на очі так не хотіла потрапити? — випалив Вільям Найт. — Чи ти мене зовсім за наївного хлопчика вважаєш? Ти очевидно намагалася уникнути з кимось зустрічі. Ось тільки кого там може боятися, за твоїми словами, звичайна служниця, яка колись працювала моделлю в модному домі? І не треба мені зараз травити байку про якусь знатну даму-клієнтку, з якою ти там зчепилась. Тебе супроводжував особисто я, тож жодна світська левиця не стала б нападати на тебе у моїй присутності, надто припускаючи, що ти теоретично можеш бути моєю коханкою. Тож для мене очевидно: ти щось приховуєш. То як, не хочеш поділитися секретами, Міно Еліно?

— Ви трохи перебільшуєте, лорде Найт, — пискнула я.

— Негайно! — владно гаркнув чоловік. — Або ти розповідаєш усе як є, та так, щоб у мене була можливість підтвердити твої слова... або я негайно посаджу тебе під домашній арешт у підвалі свого маєтку.

— Ви не маєте права! — я обурено скочила на ноги. — Це протизаконно! Я ваша робітниця, а не рабиня. Ви можете звільнити мене, вирахувати із зарплати, або ще щось таке. Але не тримати під замком у підвалі.

— Повір, Міно, коли ти — багатий і впливовий маг знатного походження, межі того, що ти можеш зробити в рамках чинного законодавства, трохи розмиваються, — зловісно посміхнувся чоловік. — Тому раджу викладати все, як є, тут і зараз. Інакше через шістдесят секунд ми будемо розмовляти вже по-поганому. То хто ж ти насправді?

— Елюмінарія Літіція Баракон, — похмуро пробурмотіла я, розбито сівбу назад у масивне крісло. — Падчерка Грегора Баракона. Того самого лорда, у якого торгова компанія та виноградники на півдні Імперії.

— Та невже, — з підозрою примружився Вільям Найт.

— Можете порівняти моє обличчя з офіційним портретами, якщо не вірите, — роздратовано буркнула я. — Колір волосся та очей, а також відтінок шкіри, та інші дрібниці, я змінила в салоні краси в однієї феї. Послуга дорога, але корисна, якщо ти хочеш втекти.

— І чому ж благородна леді захотіла втекти, та так, що пішла служницею працювати? — недовірливо насупився маг.

— Заручини зі старим смердючим маразматиком — досить вагома причина? — уїдливо пирхнула я. — Ні-ні, я в курсі, що більшість дівчат мого становища, опиняючись у подібній ситуації, максимум поплачуть трошки, а потім все одно «фіалка розцвіла» і за таких притрушених женишків виходять… продовжуючи плакати на кухні вже після весілля. Але мені чомусь так робити не захотілося і я вирішила втекти до чортової бабусі. Ну і в результаті прийшла влаштовуватися на роботу у ваш маєток, сподіваючись, що тут мене вітчим і його оточення не знайдуть, а умови роботи цілком непогані.

— Цікаво, — присвиснув маг. — Твої слова я, навіть не сумнівайся, перевірю. І все ж, якщо це правда, то ти ой яка цікава особа.

— Тільки зробіть одну послугу, — пирхнула я. — Якщо все ж таки зберетеся здавати мене вітчиму, дайте хоча б фору, щоб я втекла звідси, а потім благородно повідомляйте йому, що бачили його найдорожчу падчерку.

— З цим я ще подумаю, — гмикнув лорд Найт. — А поки прошу тебе вирушати до своєї кімнати і сидіти там, доки я не дам інших розпоряджень. Вважай це вихідним.

Зрозумівши, що розмова закінчена, я встала з крісла і вирушила до себе. При цьому вже думаючи про те, що зі свого добра покласти в зривну сумку, якщо мені не залишать часу і можливості зібрати до валізи всі пожитки, а потім цю саму валізу звідси віднести.

Чекати хоч чогось довелося нестерпно довго. І я вже збиралася вилазити через вікно, щоб накивати п’ятами (так, на всяк випадок), коли двері відчинилися і в мою кімнату увійшов Вільям Найт.

— Ну і до чого ж ви там за весь цей час додумалися? — уїдливо поцікавилася я, дивлячись на нього спідлоба.

— Схоже, ти казала правду про своє походження, — спокійно почав чоловік.

— Ну браво, можете взяти собі медальку слідчого, — пробурчала я. — І?..

— І в мене є для тебе пропозиція, яка, як мені здається, буде вигідна нам обом.

— Що ж за пропозиція?

— Як я зрозумів із твоїх слів, ти здогадуєшся про причину, через яку гарпії полюють на мене.