Розділ 9. Дівчата люблять сукенки

Можливо у мене просто розвинулася параноя, але мене не полишало почуття, ніби лорд Найт відверто знущався. Ні-ні, не те щоб ця сукня була поганою! Цікавий модний фасон, гарний крій, якісні дорогі тканини — все на місці, як належить для вбрання, яке одягають на прийом у королівському палаці. Ось тільки... колір! Яскраво-рожевий, мов у солодкої вати! Звичайно, сам по собі відтінок досить непоганий, поєднувався з моєю шкірою та волоссям, та й взагалі дуже мило виглядав би на ніжній дівчинці років дев'яти. Але трясця, не на «дівчині» ж, якій майже двадцятник!

До того ж завдяки такому яскравому кольору сукня дуже привертала увагу і однозначно виділятиме мене в натовпі на прийомі. Що категорично для мене небажано з поправкою на те, що там не те, що можуть бути, та напевно будуть люди, знайомі зі мною в моєму минулому житті. І якби на мені була не така примітна сукня, то був би шанс залишитися ними непоміченою і невпізнанною. Але ось в цьому на мене напевно будуть витріщатися всі та кожен, причому подовгу. І нарешті хтось із них напевно впізнає в загадковій платиновій блондинці леді Елюмінарію Літицію Баракон, яка зникла за тиждень до власного весілля. А там уже і вітчим, і чортів наречений наспіють. Що мене, звичайно, зовсім не влаштовувало.

Тож треба було думати, як уникнути таких неприємних для себе наслідків.

На жаль, реальність трохи розбігалася з улюбленими жіночими пригодницькими романами, де за таких обставин бал проходив би в зручній для героїні формі маскараду. Сьогодні нічого такого не планувалося, тож начепи я раптом маску — питань до мене стало б тільки більше. Отже єдине, чим я могла скористатися — віяло під колір сукні, яким доведеться прикривати писок щоразу, як побачу знайомих персон. Спасибі хоча б це саме віяло мені під вбрання зробили.

— Міно, ти готова? — поцікавився Альфред, що увійшов до кімнати, коли я стояла перед дзеркалом. Хвилиною раніше, до речі, відпустивши приятельок-служниць, що мрійливо охочих, допомагали мені збиратися до балу. При цьому в їхніх фантазіях на мені був уже не те що кришталевий черевичок, а цілий бабусин сервіз із серванту, в якому я йшла до вівтаря з самим лордом Найтом. Їх, звичайно ж, можна було зрозуміти: якщо одній служниці, яка з ними працювала, раптом ось так пощастить вийти за знатного пана, це покаже, що казки реальні, а отже, і вони можуть сподіватися одного разу в таку потрапити. І не те щоб ці наївні щебетання мені не подобалися, а сама я аналогічних планів не будувала, але все ж таки воліла не казати «гоп», поки не перестрибну.

— Так, — відповіла я дворецькому, відзначаючи на його обличчі явне несхвалення всього, що відбувається. Наче я сама напрошувалася на роль супроводу Вільяма на цьому балу!

— Тоді прошу за мною.

Кивнувши у відповідь, я пройшлась слідом до головного входу в маєток, біля якого вже чекала карета з лордом Найтом усередині. І коли вона рушила, я подивилася на чоловіка, що сидів навпроти... і зрозуміла, що ми з ним зараз зовсім одні.

— Тобі пасує сукня, — несподівано сказав Вільям, порушуючи мовчанку, що повисла. І з урахуванням кольору ці слова звучали чи то як знущання, чи як визнання власних дивних смаків.

— Дякую, лорде Найт, — чемно відповіла я.

— Знаєш, а я трохи здивований, — посміхнувся маг, багатозначно примружившись. — Ти так легко і природно носиш цю сукню... Адже такі речі справді треба ВМІТИ носити. Звичайна дівчина виглядала б у схожому вбранні дивно та незграбно. Ти ж почуваєшся в подібному одязі абсолютно спокійно, ніби він тобі не в новинку. То хто ж ти, все-таки, така, Міна Еліно?

— Ви трохи перебільшуєте, — пробурмотіла я, зненацька зрозумівши, що справді прокололася! Адже за своєю ж легендою була простою городянкою, яка прийшла працювати прислугою, яка ну ніяк не могла обернутися на граціозного лебедя за єдиний вечір.

— Невже? — протягнув він, подавшись вперед до мене. І від цього його жесту моє серце знову зрадливо забилося в грудях, ніби шалений метелик.

— Просто колись я працювала моделлю в модному будинку, що шиє вбрання для знатних дам. І моїми головними обов'язками на тій роботі було гарно ходити в сукнях перед аристократками та дружинами міських багатіїв. Щоб вони, побачивши одяг на моделях, могли відібрати собі що-небудь до смаку.

— Підозрюю, на цій роботі дівчатам непогано платять, та й улаштуватися в такого роду заклади непросто, — суплячи брови, припустив маг. — І чому ж звичайна дівчина, якій пощастило потрапити на подібне місце, раптом опинилася в ситуації, коли доводиться просити взяти її на роботу служницею? Адже ходити холом в шикарних сукнях напевно все ж простіше, ніж прасувати прання і прибирати в кімнатах.

— Іноді обставини сильніші за наші бажання, — знизала плечима я, продовжуючи байку, яка шикувалася в моїй голові з фрагментів все тих же прочитаних за юність книжок. — Так склалося, що на мене звернув увагу господар модного будинку. І «запропонував» мене… прикрашати його дозвілля. Я ж піти на таке не могла і в результаті мене звільнили, заразом перекривши можливість влаштуватися працювати там, де цей нахаба мав зв'язки. Тобто, дуже велика кількість місць. Довелося змиритися і йти працювати служницею в маєток, власник якого живе відлюдником, тому навряд чи дружить з господарем того модного будинку.

— Цікава історія. А як же звали ту безсовісну людину? — з усмішкою поцікавився маг.

— Вибачте, лорде Найт, але я не можу вам цього сказати. Це було б грубо — намовляти на колишнього роботодавця, та ще й теперішньому роботодавцю, — знайшлася що відповісти я.