Розділ 6. Атлантида

— Стривай, ти справді думаєш, що я так візьму і піду топитися? — обурено видихнула я, скептично насупивши тонкі брови.

— Кароліно, люба моя, ну хто казав хоч слово про "топитися"? — посміхнувся Дейві Джонс, знизавши плечима. — Я сказав лише те, що ми з тобою повинні стрибнути за борт і поплисти під водою. Адже інакше до Атлантиди не потрапити.

— Тільки ось нагадую, що для мене, людини, це буде рівнозначно тому горезвісному «втопитися».

— Уяви собі, ні! Адже на тобі це кільце від Філіпа, чи забула? — підморгнув чоловік, і спритно схопивши мою руку, грайливо поцілував її, затримавши губи на металі, поцяткованому рухомими візерунками. — Воно просто не дасть тобі потонути. Опинившись під водою, ти зможеш дихати там так, ніби, як і раніше, знаходишся на поверхні. Різниці навіть не помітиш.

— Вибач, але твої слова, як мінімум, не викликають довіри.

— Тоді можеш перевірити, — тяжко зітхнув злий дух. — Підпливемо ближче до берега якогось острова, і там спробуєш пірнути. Відразу зрозумієш, що я говорю правду.

— Непогана ідея, спробуємо, — насторожено кивнула я.

Незабаром «Чорна фурія» стала на якір біля невеликого острова і морський диявол, спустивши шлюпку на воду, посадив мене поряд. Весла почали гребти самі… що виглядало досить моторошно, якщо згадати розказане Дейві про «команду» цього судна. Хто-хто, а примари мене на човнах ще не катали.

Але найнеймовірнішим виявилося те, що цей паразит говорив найчистішу правду! Пірнувши біля берега, я незабаром виявила, що справді можу дихати під водою. Таким чином не залишалося жодних реальних перешкод для того, щоб попрямувати до Атлантиди.

Дочекавшись ночі, ми стали на якір біля скелі, що височіла над брижами морських хвиль. І у світлі спадного місяця пірнули в безодню!

Дейві міцно тримав мене за руку, пливучи у темній воді легко та вільно. З кожною секундою ми все глибше занурювалися. Але що парадоксальне, незважаючи на це я чудово бачила все, що оточувало мене. Зграї рибок, що проносилися в товщі води, і та сама скеля, вздовж якої ми занурювалися... до того самого моменту, як опинилися навпроти скелястої підводної печери.

— Нам туди, — сказав злий дух, і я почула його так само чітко, наче ми були на поверхні.

— Добре, — спробувала сказати я. Із чистого інтересу. І сама вразилася, зрозумівши, що чудово себе чую. — Треба ж, виходить, це кільце ще й дає мені можливість розмовляти під водою.

— Так, досить зручна річ. Було б нецікаво, якби ти не могла підтримувати розмову, — посміхнувся морський диявол, тягнучи мене за собою до горезвісної печери.

Одразу стало якось незатишно. Нехай поки що кільце справді допомагало мені, але якщо… якщо раптом його дія припиниться… Я просто застрягну тут і потону, бо спливти і опинитися на поверхні, де зможу дихати старим-добрим повітрям, у мене не вийде.

Намагаючись якнайменше думати про це, я просто пливла разом з Дейві Джонсом у невідомість. Все глибше і глибше в темну пащу печери… поки мене не засліпило яскраво-блакитне світло наприкінці цього тунелю!

Безліч будівель. Вигадливих, хитромудрих. Прикрашених барельєфами та ліпниною у вигляді черепашок, морських ковзанів та восьминогів, переплетень водоростей. І все це світилося, наче неонові вивіски!

Правда ось коли очі трохи звикли після переходу з різкої темряви, це світіння здавалося вже не таким разюче-яскравим, як хвилину тому. Навіть навпаки, воно було неначе приглушеним і навіть, можна сказати, пониклим. Немов усю силу з цього світла щось висмоктало давним-давно, і тепер від нього залишилися лише бляклі відлуння.

— Ласкаво просимо до Атлантиди, — хмикнув морський диявол. А потім додав: — Руїн, в яких живуть покинуті людьми боги.

Не випускаючи моєї руки, чоловік поплив над кам'яними вулицями, придивившись до яких, тепер і я вже бачила наполовину зруйновані фасади, зламані колони та розбиті статуї. Нехай насолоджуватися краєвидами зараз було трохи невчасно, але мені сяйнула думка: цікаво, як же все це виглядало раніше? От би побачити Атлантиду в часи її розквіту! Перемотати час і подивитися на все до того, як воно занепало. Ось тільки це неможливо... так?

Незабаром я зрозуміла, що злий дух тягне мене прямо до величезного напівзруйнованого палацу з білого мармуру, від розбитих фасадів якого все ще линуло слабке блакитне і зелене сяйво. Зупинившись біля входу, Дейві опустився ногами на східці і я наслідувала його приклад. На мій подив, йти під водою виявилося зовсім не складно. Трохи незвично, і тому складніше, ніж ходити на поверхні, але нічого неможливого. Напевно, затримайся я тут довше — і зовсім звикла б.

Цікаво, чи можна сховатися тут від Філіпа Ван дер Деккена та Яна Янсона? Навряд чи вони зможуть потрапити в це місце… Хоча ні, ховатися і тікати — не в моїх правилах! Я хочу повернутися додому, позбавившись усіх цих підозрілих психопатів. І хоч би як це було небезпечно — не відступлю від свого.

Все ж, для чого я ще й Янсону знадобилася? У цій і без того сумнівній історії з кожним днем дедалі більше підозрілого.

— Звертайся до Амфітріти шанобливо, — попередив Дейві, крокуючи разом зі мною одночасно величними і похмурими коридорами. — Нехай Олімп і в занепаді, але та, перед ким ти зараз постанеш — все одно богиня, а не подружка, з якою ти гуляєш модними магазинами.