Попри всі очікування Дейві Джонса, ліжко, в якому я сьогодні розплющила очі, не належала йому, прокинулася я в ньому одна, одна в нього лягала і одна в там всю ніч спала. Крім, звичайно, Арчі, який, повернувшись з лихих польотів над морем, влаштувався сушити пір'їни на спинці ліжка, де досі й похропував собі під крило.
Поглянувши на старовинний настінний годинник, що висів у кутку каюти, я зрозуміла, що проспала решту минулої ночі, ранок і добру половину дня. Що, втім, було не дивно, якщо згадати, через що мені довелося пройти за лічені години. Шок і фізична втома були настільки сильні, що вони взяли гору незважаючи на емоції, які повністю заволоділи мною, коли у всьому цьому божевільному вирі на мене, як сніг на голову посеред липня, звалився поцілунок Дейві. Довгий, пристрасний, і такий п'янкий, що я просто дивом устояла на ногах.
Ні-ні, цей хлопець ще здавався (та що там здавався, був!) дуже підозрілим. Він очевидно багато недомовляв, вів свою гру і точно не страждав на альтруїзм. А я все ще перебувала в режимі «Всі мужики — козли!», не встигнувши зібрати в одну купу шматки свого безжально розбитого серця.
І все ж цьому чоловікові вдалося мене сп'янити. А це означало лише одне: треба триматися напоготові і не розслаблятися ані на секунду. Чого вже точно мені не потрібно у всій цій історії, так перетворитися на дурепу, яка розтікається калюжкою перед якимось класним мужиком, а потім плаче, здивовано пурхаючи віями: як це її всі використали і залишили біля розбитого корита?
Не ставши будити Арчі, я взулась і вийшла з каюти. Очевидно, колишній досвід зіграв свою роль, але вихід на палубу мені вдалося знайти досить швидко. І там, як не дивно, я одразу ж зустріла морського диявола, що ефектно притулився до щогли — наче весь цей час він тільки й чекав на мою появу.
— Доброго дня, спляча красуне, — гмикнув він, відразу підійшовши до мене надто близько.
— І ти не хворій, — буркнула я, поспішаючи відступити на крок. — До речі, тримай дистанцію! До наступної плати за твої послуги в мене ще цілий тиждень.
— Але ніщо не заважає тобі докинути мені бонусів задля власного задоволення, — спокусливо прошепотів Дейві, торкнувшись мого плеча.
— Так само, як ніщо не заважає мені послати тебе з твоїми бонусами цілуватися з тим кракеном, який учора притягнув мене сюди.
— Теж правда, — тяжко зітхнув чоловік.
— Тож якщо ми закінчили з обміном компліментами, то може обговоримо, що робити далі?
— Робити будемо те, що ти скажеш, — якось підло посміхнувся морський диявол. — Ми уклали угоду. Тепер куди скажеш, туди й попливемо.
— А з твого боку не буде жодних зустрічних пропозицій щодо маршруту?
— Ну, ми могли б сплавати до однієї дуже романтичної бухти, де просто приголомшливі краєвиди, і спостерігаючи там за чарівним заходом сонця, віддатися пристрасті прямо на палубі… Тільки ж ти не таких пропозицій чекаєш, так?
— Дуже смішно, — пирхнула я, намагаючись зібратися з думками. І продемонструвавши Дейві палець із кільцем, яке на мене надів Ван дер Деккен, проговорила: — Взагалі-то, я говорила про цю штуку. Я хочу позбутися його якнайшвидше. Ббудуть якісь міркування з цього приводу?
— Особисто в мене ні, — зітхнув чоловік. — Але теоретично…
— Що теоретично?
— Знаю я одну леді, яка, можливо, й зуміє допомогти тобі з цією штукою.
— Справді? І що ж за леді? А найголовніше, яку плату вона вимагатиме за свої послуги?
— Леді — нереїда Амфітріта, дружина Посейдона. Наскільки я знаю, вона оселилася десь у руїнах Атлантиди, яка занепала разом з Олімпом. Зараз там безлюдно, навіть старі боги першої величини, які все ще ходять по землі, стали дуже слабкими. А решта то й поготів тіні колишніх себе. Але думаю, з твоєю проблемою Амфітріта допомогти все ж таки зуміє. Щодо плати, то не ризикну робити прогнозів щодо того, що вона може в тебе попросити. Тут вже сама вирішуватимеш.
— Зрозуміло. Слухай... а чому Олімп занепав, а старі боги послабли? — запитала я, суплячи брови.
— А сама не здогадуєшся? — кинув Дейві Джонс з легкою усмішкою. — Просто люди перестали у них вірити. Завдяки тому, що є ще ті, хто просто пам'ятає про них як про персонажів стародавніх міфів і легенд, вони все ще існують і мають хоч якусь силу. Але від того, що в них не вірять щиро як у богів, від того, що не поклоняються як раніше, вони давно послабшали, а їхні домівки обернулися на руїн. Проте навіть від таких богів все ще може бути якась користь, — гмикнув морський диявол. — То що, беремо курс на Атлантиду?
— Як я розумію, дорогу ти знаєш?
— А як її може не знати той, кому підкоряються всі злі духи безодні?
— І то правда. Що ж, тоді вперед! До речі, мені ось цікаво… Поки що я не бачила на цьому кораблі жодного матроса. Ти ж не сам їм правиш?
— «Чорній фурії» не потрібні матроси. Це корабель, що давно потонув, і повністю належить мені. Він здатний ховатися в морському тумані і долати величезні відстані так швидко, як не може жоден з примарних кораблів. Їм правлять ті самі злі духи і душі потонулих моряків, які належать мені.
— Тобто, тут повно примар?
— Правильно. Але це не ті примари, з якими ти можеш побалакати ввечері від нудьги, — посміхнувся Дейві. — Вони навіть не бачать тебе. Так само, як ти не бачиш і не чуєш їх. Кожен із них несе мені службу, і коли потрібно — я можу їм наказати. Тож вважай це місце повним невидимими слугами, які не здогадуються про твоє існування, але роблять усе, що потрібно.