Розділ 4. Нічна буря

Вони літали по нічному небу, наче дві спритні тіні. Химерні крилаті істоти, нижня частина тіла яких була пташиною, а верхня — жіночою. Навіть у місячному сяйві не залишалося сумнівів, що їхнє пір'я та волосся чорне, як ця сама ніч.

Пролетівши повз афінський Акрополь, вони майнули над Середземним морем і нестримно кинулися над просторами Африки. Змахнувши крилами біля Столової гори в Кейптауні, помчали над хвилями Атлантичного океану. Швидко, переганяючи час. Поки не опинилися біля скель, які я одразу впізнала, бо збиралася поїхати туди з Антоном у весільну подорож. Ель Арко, Кабо-Сан-Лукас, Мексика. Обігнувши бухту Кабо, істоти пірнули в одну з печер, де в секретній залі (що відкрилася після того, як істоти пересунули масивний камінь) на пагорбі стояла скриня. Стара, масивна, обмотана ланцюгами, прикутими до каміння. Розлючено хапаючись за ланцюги, істоти спробували відчинити її, зрушити з місця, забрати з собою… але нічого не вийшло, вона навіть не ворухнулася.

Роздратовано пирхнувши, істоти випурхнули з печери, приземлилися на вершини скель... і заспівали дивними, кришталевими голосами, від яких у жилах застигла кров.

Прокинувшись, я відразу ж встала з ліжка, намагаючись струсити неприємне видіння. Зачасто щось стали снитися страшні сни. Таке враження, що коли я ступила на борт цього корабля, мені на них розсилку оформили і тепер цей спам регулярно приходить до мене ночами. Цікаво, а десь тут є кнопочка «відписатися», на яку можна натиснути?

Озирнувшись я зрозуміла, що так сильно турбувало мене навіть після пробудження: Арчі в каюті не було. Треба ж, як я вже, виявляється, встигла звикнути до компанії цього паразита! Цікаво, куди він подівся і чим там зайнятий?

Відчуваючи себе незатишно без пернатого, я взулась, запахнула куртку і вийшла на палубу, освітлену світлом спадного місяця. Було тихо, тільки щогли рипіли, і старі вітрила ляскали над головою від легкого нічного вітру.

Тому я виразно почула голос Арчі:

— Та невже! Він усе ще при справах?

— Ще й як, — відповів йому інший скрипучий голос, що теж явно належав птахові, але трохи дзвінкіший. Немов жіночий. — І як ми з Енн розвідали, поки ганяли за припасами, він ще й дуже невдоволений тим, що Філіп випередив його і схопив дівчину першим. Вже думав, що вона в нього в руках, але Ван дер Деккен знову забрав у нього здобич з-під самого носа. Тож у старого Яна бомбить як у школяра, якому крикнули про мамку у голосовому чаті «Доти». Ну ось це загалом і все.

— Отже, більше не можеш розповісти? — уточнив Арчі.

— Взагалі без варіантів, — зітхнув другий голос. — Адже сам знаєш правила. А ляпнути більше означає зрадити інтереси господаря.

— Так-так, в курсі...

Аж раптом пернатий замовк, помітивши нарешті мене, поки я безглуздо ховалася за щоглою, і спостерігала за двома папугами, які мирно теревенили на старому ящику на краю палуби! Компанію моєму пернатому напарникові складала гарна папужка насиченого зеленого кольору з яскравим оранжевим дзьобом.

— Загалом, привіт, народ, — зітхнула я, виходячи з тіні до цієї парочки.

— От зараза, схоже, я якось розслабилася і використала другий рівень маскування, замість першого, — пробурчала зелена пташка, додавши після того букет відбірної лайки.

— Другий рівень? — перепитала я, насупивши брови.

— Коли бачити мене, окрім мого господаря, можуть й інші господарі морських фамільярів, — пояснила вона. — Щось я розслабилася, давно не зустрічалися ніхто з ваших, а тут ще цей засранець мене напоїв!

— Напоїв? — я вирячила очі, дивлячись на обох пернатих. А й справді, рухи співрозмовниці були якісь трохи розхлябані. Ще диви вріжеться в щоглу, якщо злетить.

Кумедно, не думала, що колись побачу папугу, яка добренько хильнула.

— Стягнув із капітанської каюти чудовий ром, паршивець! — гикнувши, заявила вона, жваво змахнувши крилами... і впала з ящика на старі дошки палуби! — Загалом, ховатися вже немає сенсу. Лізелінда фон Штрандерберг, для своїх Лізель, будьмо знайомі, чи що, — пробурмотіла пташка, незграбно піднімаючись на ноги.

— Кароліна Кіпарова, навзаєм, — тяжко зітхнула я. А потім, обернувшись до Арчі, суворо сказала: — Ну а тепер, коли всі ми роззнайомилися, іди-но проведи даму до її каюти, якщо вже так постарався. А то ще впаде за борт, полетівши не туди. І дивись мені, як доведеш до дверей — одразу до мене!

— Звичайно, не хвилюйся, — цвіркнув папуга, приземлившись на палубу поряд з Лізель. І на наступні кілька хвилин я залипла, спостерігаючи за тим, як дві строкаті пташки, з характерним цокотом перебираючи по палубі маленькими лапками, потопали до дверей, що вели в трюми.

От блін, і чому в мене з собою телефону немає? Зняти цю милоту — набрало б переглядів більше, ніж трендові відео з котиками та «Бейбі шарк» разом узяті!

І лише коли ці безмежні джерела мімімішності втекли з поля зору, я пригадала, про що вони говорили, і мені стало зовсім не по собі.

Що це взагалі має означати? Який, до біса, «старий Ян»? На мене що, полював хтось крім Ван дер Деккена? Але навіщо? Якщо пояснення того, навіщо саме я так упала капітанові Летючого голландця, ще можна за якісь вуха притягнути, то зрозуміти, для чого я ще комусь, рішуче не вдавалося. І даю руку на відсіч, цей «хтось — не звичайна людина… якщо взагалі людина.