Розділ 2. Темне срібло

— Гей, у тебе тут щось пожувати є? — раптом почула я крізь сон бадьорий скрипучий голос. І скрикнувши від несподіванки, впала з ліжка, боляче вдаривши свою любу сраконьку.

От тільки коли озирнулася, то зрозуміла, що в каюті, крім мене, нікого немає!

Невже в мене тут стріха поїхала? Хоча може просто наснився голос, а я прокинувшись вирішила, ніби справді чула його? Адже таке теж буває. Тож треба просто розслабитися, заспокоїтись та…

— То як, буде який смаколичок? — знову зазвучав голос, змусивши мене підстрибнути, наче на цвях сіла. — А то я тут зараз своє пір'я жерти почну, і буде в тебе обскубана курка на плечі. Не дуже респектабельно, знаєш. Тому раджу скоріше знайти мені щось попоїсти.

Розгублено крутячи головою в погано освітленій кімнаті, я безнадійно намагалася знайти того, хто говорив зі мною. Аж раптом погляд зупинився на спинці ліжка, і я зрозуміла, чому мені цього ніяк не вдавалося. А зараз і збагнула, чому ж голос здавався мені трохи дивним. Просто тим, хто зараз балакав зі мною, був папуга! Великий, красивий, яскраво-червоний, з синім пір'ям, що прикрашало хвіст і кінчики крил. Навіть зараз, у поганому освітленні, було видно, як воно переливається.

Цікаво, звідки він тут узявся? Невже...

— Це тебе що, капітан мені подарував? — скривилася я.

— Ображаєш! — пирхнув папуга. — За такий подаруночок, як я, можеш дякувати, хіба що, самій її величності долі.

— Тобто?

— Майже триста років я нудився, запечатаний у пляшці рому, яку мій господар, легендарний піратський капітан Бартоломью Робертс, він же Чорний Барт, викинув у Атлантичний океан, коли я його... трошки заколупав.

— Трошки? — скептично підняла брову я.

— Ага, зовсім крапельку, — невинно цвіркнув папуга, якось підозріло подивившись убік. Причому мене чимало вразила на диво жива міміка цього носія масивного чорного дзьоба.

— Яким чином ти опинився тут? — поцікавилась я, витримавши паузу, під час якої обидва ми напружено слухали скрип старого корабля, що гойдався на хвилях.

— Так ти ж звільнила мене, коли жбурнула з узбережжя камінь, яким розбила ту саму пляшку рому, в якій я був замкнений.

— І тепер ти служитимеш мені, чи типу того, бо я тебе звільнила?

— Угу. Тільки для початку нагодуй нарешті!

— Добре-добре. В мене начебто залишалося трохи фруктів із того, що мені приносили вчора на вечерю. Щоправда навіть думати не хочу, звідки фрукти у тих, хто по десять років на берег ступити не може... Ну то до біса, начебто воно їстівне. Як тебе звуть?

— Артемісій Людовік третій, — гордо повідомив папуга.

— А якось простіше ? — пирхнула я.

— Не царська ця справа, свої імена спрощувати, — зарозуміло заявив він.

— Ок. Тоді або попускаєшся і називаєш простішу версію сам, або будеш Попкою.

— Клич мене «Арчі», — гикнув птахів, і здається навіть крізь пір'я я побачила, як він у цей момент збліднув.

— Гаразд, розібралися, — тяжко зітхнула я, простягаючи папузі половинку манго. — Отже, Арчі, що ти вмієш?

— Тобто, що я вмію? — уточнив пернатий, взявшись із задоволенням наминати фрукт. І прокляття, робив це дуже мило! Настільки, що я проти волі трохи залипла.

— Ну, ти ж незвичайний папуга, га? Якийсь чарівний, раз триста років у пляшці рому сидів?

— А-а-а, ну так, трохи є таке.

— То які у тебе здібності?

— Коли я сам того не забажаю, мене не бачить ніхто, окрім господаря. На мене не діють прокльони. А ще я чудово прикрашаю дозвілля як першокласний співрозмовник і порадник.

— Ага зрозуміло. А хоч якісь корисні функції в тебе є?

— Я красунчик! Хіба цього мало?

— Отже, тепер у мене є ще й ні для чого не придатний привид-папуга.

— Я? Привид? Не дочекаєтесь! — ображено заявив Арчі, змахнувши крилами.

— Тоді хто ж ти такий, не розкажеш?

— Вибач, але це буде спойлером, — нахабно заявив пернатий.

— Все з тобою зрозуміло, — тяжко зітхнула я. — А я вже сподівалася, що чарівний птах, що раптово з'явився, опинився тут, щоб розповісти, як мені вибратися з усієї цієї історії…

— Ти про своє викрадення старим Ван дер Деккеном?

— У курсі всієї цієї історії? — я насупила брови.

— Трохи. Чисто на рівні теревеньок бабок на лавочці біля під’їзду.

— То як, ти знаєш, що тут до чого?

— Та взагалі не дуже, — зізнався Арчі, закінчивши доїдати манго. — Вся ця історія з прокляттям, накладеним на Летючого голландця, трапилася задовго до того, як Чорний Барт взагалі народився. Тож чув я її вже чорт знає з якогось переказу.

— Хоч так розкажи. А то я сама морськими легендами не надто цікавилася... та й у двадцять першому столітті ці перекази не дуже на гайпі. У нас, знаєш, більше Чорнобаївка на слуху, і різні милі відео з цуценятами, які їдять… всякі смаколики.