Розділ 1. Ласкаво просимо на борт

Спів. Чистий, багатоголосий — немов дзвін кришталю. Такий тихий, при цьому неймовірно гарний… і чомусь тривожний. Він долинав здалеку, немов крізь товщу води.

Будильник, чи що?

Смачно позіхнувши, я потягнулася в не дуже зручному ліжку і ліниво розплющила очі, та зрозуміла, що перебуваю в темній кімнатці.

Це що ж… Виходить, я вчора напилася з горя? І в результаті мене занесло до чиєїсь оселі? Наче на мені той самий одяг, що був учора, отже я просто заснула і мене не займали? Пощастило, якщо так. Ще не вистачало вляпатись в щось за кілька тисяч кілометрів від дому. Або стати однією з дівчат, якими користуються, коли ті випили.

У будь-якому разі, треба якнайшвидше розпрощатися з господарем цього житла і замовити таксі до аеропорту.

Вставши з ліжка, я попрямувала до дверей, крізь шпарину яких слабо пробивалося тьмяне світло. І перечепившись кілька разів дорогою, вийшла, як виявилося, в коридор, стіни, підлога і стеля якого були зі старого дерева. При цьому мене трохи водило з боку в бік. Зовсім трошечки. Хоча п'яною я себе й не відчувала. Втім, не має значення! Моєю метою було дістатися виходу. І коли я нарешті побачила двері, що, очевидно, вели на вулицю, то поспішила їх відчинити…

І остовпіла, дивлячись на старовинну корабельну палубу, по якій ліниво линдали матроси! Все це — на тлі блакитного неба та морських хвиль, плескіт та солоний запах яких романтично долітав до моїх вух разом із криком чайок.

— Якого біса?! — закричала я, а через секунду побачила вчорашнього незнайомця, що вискочив назустріч. Так-так, того самого, якого я нібито прострілила наскрізь. Причому з нашої минулої зустрічі він трохи навів марафет, додавши до свого пошарпаного вбрання дивакуватий трикутний капелюх.

То це… був не сон? Ні-ні, бути такого не може! Нісенітниця якась.

— Бачу, моя люба вже прокинулася? — зловісно посміхнувся він, підійшовши до мене з виглядом чарівного хижого звіра, що вибрався з темних глибин пекла.

— Моє викрадення вам так просто з рук не зійде! — зашипіла я, відскочивши від нього. — Ви хоч розумієте, що мій батько вас дістане з-під землі?

— Боюся, ти розчаруєшся, але ні, — кинув Філіп, знову опинившись поряд.

— Отже, пропоную зараз піти на компроміс, заощадивши і мій, і ваш час, — напружено промовила я, обережно задкуючи назад. На жаль так, ганяти понти багатої дівчинки зараз було однозначно безглуздо. Як не крути, ситуація не на мою користь. — Ви прямо зараз повернете мене туди, звідки викрали. Я ж заплачу вам до кінця того ж дня. Добре заплачу. На цьому й розійдемося.

— Не вийде, мила леді, — холодно промовив чоловік, продовжуючи наступати на мене. Я ж, перечепившись босими ногами через канат, що лежав на палубі, полетіла вниз... аж раптом сильні чоловічі руки блискавично підхопили мене і притиснули до міцного, добре тренованого тіла. — І навіть не тому, що тепер ні я, ні будь-хто інший з моєї команди не зможемо ступити на сушу наступні десять років. Все набагато складніше. Вибач, але я нізащо не випущу тебе зі своїх рук, коли ти нарешті знову потрапила до них. Мені не потрібні жодні гроші, тільки ти, — палко прошепотів він, торкаючись моїх губ грубим поцілунком. Разом з яким я відчула, як на безіменний палець одягають обручку.

— Що ви собі дозволяєте?! — злякано скрикнула я, відштовхуючи його. І що найгірше — чудово розуміла, що насправді чоловік може дозволити собі дуже багато щодо беззахисної дівчини, яку утримує в полоні посеред відкритого моря, на кораблі, повному його людей.

Щоправда, навіть ці страхи на мить відійшли на другий план, коли я подивилася на свою руку і побачила обручку, що він одягнув на мій палець. Тонку, золоту. Поцятковану безліччю найтонших чорних візерунків, які рухалися, переплітаючись по металу, неначе маленькі змії.

— Тепер, поки на тобі це кільце, ти, як і ми, наступні десять років не зможеш ступити на берег. Якщо не погодишся вийти за мене, що скасує прокляття для всіх нас, серед того і для тебе. Можеш не вірити, звичайно, — посміхнувся він ще зловісніше, ніж кілька хвилин тому. — Тоді спеціально для тебе я влаштую наочну демонстрацію. Підпливемо до якогось безлюдного острова неподалік, і спробуєш виповзти на нього з океану.

— Що, справді? — насупилась я.

— А чому б і ні? — гмикнув Філіп. — Часу в нас повно. І я готовий витратити невелику його частину на те, щоб переконати тебе не робити дурниць. То що скажеш?

— Добре, — насторожено погодилася я.

— У такому разі краще сядь десь у тіні, не смажися на сонці, — прошепотів він мені на вухо. — А то ще будеш потім заявляти, ніби в тебе просто стався сонячний удар, і насправді нічого такого не було. І так, можеш не намагатись знову стрибнути за борт, цей трюк більше не пройде. Поки на тобі ця каблучка, ти не потонеш, хоч би як старалася.

— Невже? — протягнула я і постаралася зухвало зняти кільце, щоб нахабно кинути його до ніг чоловіка... Та тільки не вийшло! Воно ніби приросло до шкіри.

— І так, зняти цю каблучку ти теж не зможеш, — додав він із зарозумілою усмішкою.

— Цікаво, і що означає це ваше «можеш не намагатися знову стрибнути за борт»? Яке ще «знов»? Не пригадаю, щоб я намагалася втопитися вчора.

Але замість відповіді капітан лише багатозначно усміхнувся і, відвернувшись, рушив палубою.