Моя Попелюшка

Десять років тому, у двадцять три, я навіть приблизно не уявляла, як усе зміниться з її появою в нашому домі.

Кілька років до цього Настя жила зі своєю бабусею по матері – бабою Симою. На жаль, здоров'я баби Сими почало давати збої і сталося так, що одного прекрасного дня вона зателефонувала чоловікові, категорично заявивши:

— Забирай свою доньку, або я її віддам до притулку.

На той час ми з Сергієм були вже три роки разом, Славіку виповнилося два, я сиділа в декретній відпустці й чудово почувалася в ролі мами. Тоді я вважала, що мені не важко буде виховувати двох дітей. Оскільки зарплата чоловіка-айтішника не піддавалася порівнянню з моєю зарплатою вихователя дитячого садка, я ні на йоту не задумувалася про те, щоб найближчим часом виходити на роботу. З мене вистачило року тої каторги в дитячому садку в оточенні двадцяти сопливих, крикливих, нахабних створінь, які називаються дітьми. Славік, на відміну від моїх недавніх підопічних, був зовсім інший. Він ріс здоровою і тямущою дитиною, не приносив жодного клопоту, щодня чимось радував нас із Сергієм. Чоловік упадав всією душею коло нього, пишався сином і любив мене. Словом, я на той момент була абсолютно щаслива та задоволена своїм життям.

Звісно, я не стала відмовляти чоловікові в тому, щоб пригріти знедолену дитину. Зв'язок з Оленою, матір'ю Насті, був для нього випадковим і забутим ще до нашого знайомства, але дочку він визнав і всіляко допомагав Олені, поки та зовсім не спилася. Потім допомагав бабі Симі, коли та забрала собі Настю після смерті матері.

***

Добре пам'ятаю її появу. Було літо. Ми зі Славою повернулися з ранкової прогулянки й готувалися до обіду.

Переді мною постала дівчинка на вигляд молодша за свої вісім років. Худенька, у затертих джинсах і старій футболці з вицвілим кроликом. На перший погляд вона викликала жалість та співчуття. Рухи – невпевнені, голосок – тихий. Схожість із Сергієм була мало помітна - світле трохи кучеряве волосся, тонкі губи і ямочка на підборідді. Сіруваті очі та кирпатий носик були явно від матері.

Вона мовчки з'їла обід, з цікавістю оглянула квартиру, із задоволенням влаштувалась на купленому для неї дивані. Сергій постарався, обладнав спеціальний куточок: білий письмовий стіл – вчити уроки, в тон йому полички на стіні – для книжок та інших дрібниць. Виділили дві секції у шафі для її речей. У нашій трикімнатній квартирі дитяча кімната була одна, але досить простора, тому ми вирішили, що Настя та Славік, поки він ще маленький, спатимуть в одній кімнаті.

Настя назвала мене мамою на третій день. Пам'ятаю, що раділа цьому. «Яка молода мама», – сказала продавчиня в супермаркеті. Я тоді думала, що наші п'ятнадцять років різниці у віці з часом зітруться і нас будуть називати сестрами.

Сергій швидко оформив усі необхідні документи.

Ми зводили Настю до лікаря. Серйозних відхилень у її здоров'ї не знайшли, і, з побажанням лікаря «їй треба тільки любов та вітаміни», спрямували оптимістичний погляд на наше спільне сімейне майбутнє.

***

Я відчула недобре через два тижні. Точніше, мені відразу дещо не сподобалося в Насті, але ці, так би мовити, нюанси спочатку можна було пояснити не райдужним минулим дитини. Наприклад, те, що її не можна було нормально помити. При мені вона відмовилася роздягатися навідріз, а сама, мабуть, митися не вміла. З розчісуванням – те ж лихо. Волосся тонке, лише до плечей, але навіть доторкнутися до нього гребінцем було неможливо!

Варто було трохи підвищити голос, намагаючись переконати її в необхідності впорядкувати зачіску, як вибухнула справжня істерика. Вона не просто плакала. Кричала бридким писклявим голосом і вдарила мене ногою. Сергій ледве заспокоїв. Настя стояла, уткнувши носа йому в живіт, і пускала соплі, а він дивився на мене осудливо. А коли я пізніше показала йому синець, навіть не поспівчував.

"Будь з нею м'якше", – тільки й почула у відповідь.

Я намагалася бути м'якою.

— Настя, йди їсти.

— Дякую, матусю, вже йду. – Це у присутності Сергія.

— Не хочу, відчепись. – Коли Сергія поруч немає, а пізніше при ньому: – Тату, ти приніс щось смачненьке? Я цілий день нічого не їла.

Невинний погляд з чоловіка не зводить, а на мене й не гляне.

— Її треба відгодувати, – Сергій пояснював мені, ніби це я була мала дитина. – Подивися – шкіра та кістки. Вона у зрості відстає, потрібне харчування, посилене.

Мусила виправдовуватися, коли Насті поряд не було:

— Я її що, не годую? Вона що, бігла через місточок, схопила кленовий листочок? Коза-дереза драна.

— Вона ж дитина, ревнує по-дитячому, – почула дивовижний висновок з його боку.

— А я повинна їй: «Настусю, люба?»

— Будь з нею м’якше.

— Блін.

***

Через два тижні після того, як Настя переступила поріг нашої квартири, я виявила під диваном улюбленого зайця Славіка з розпоротим животом. Напередодні весь вечір ми шукали його.