Три

Це те, про що я найбільше шкодую. Гаразд, не найбільше, але шкодую достатньо щоб про це написати і повідомити всіх, якою ж я дурою була. Але давайте з початку.

Перша зустріч

Спробуєте мене уявити: 28-річна розлучена дівчина, без роботи, квартири, але зі страхом водіння машин, перебирається до столиці, щоб почати все наново. При цьому в кишені кілька сотень і жодної ідеї в голові. Світле обпалене фарбою волосся, що спадає на плечі та прозорі очі. Гаразд, вони блакитні, але не насичені, вважайте, майже безбарвні. Важу я десь 60 кіло при зрості 165 сантиметрів і це найкраща моя форма за все життя. Ні про які підтягнуті ноги і живіт не йдеться, я просто недоїдала.

І ось у такому вигляді та стані я переїжджаю до старшої сестри, до будинку її чоловіка та трьох дітей. Добридень.

Колін, так звати чоловіка сестри, власник арт-галереї і до своїх 40 років не тільки будинок побудував і сина (трьох) зачав, але ще й обзавівся зв'язками та репутацією, на які я і розраховувала, починаючи життя з чистого аркуша. Але уявіть моє здивування, коли виявилося, що мене не зроблять головною по залі авангарду в його величезній галереї, ні, я лише каву розноситиму відвідувачам на виставці. Фу. Але якщо відкинути свій поганий гумор, я вдячна за цю можливість і допомогу, і готова була на все аби вирватися в новий світ, нехай він і складається поки що лише з подачі кави та натягнутої посмішки.

Я жила у сестри, в її ідилії та коханні, вже три місяці, коли Колін повідомив, що готуватиметься чергова виставка і мені доведеться носити не тільки каву, а й келихи з шампанським. Теж мені випробування. Його галерею часто використовували як майданчик для урочистих заходів чи закритих вечірок, але мене як офіціантку не залучали, а цього разу готувалося щось масштабне, оскільки їм знадобилася допомога такого незграбного та неквапливого працівника, як я. Так, пишатися тут нема чим, але в мене вічно все з рук падає, тому і каву я не те щоб подаю, а лише наливаю і простягаю по барній стійці.

Колін попередив, що мені доведеться бути стриманою і поводитися акуратно, адже на виставку завітають якісь знамениті особистості, тому того вечора я нервувала більше звичайного, хоча куди там.

То була п'ятниця, середина вересня. Виставка присвячувалася Чарльзу Дікенсу та всі полотна, статуї та навіть тканини були стилю середини 19 століття. Обслуговуючий персонал нарядили відповідно. На мені були штани на підтяжках та біла широка футболка. На ногах красувалися лофери, а на голові… кудись закинула кепі. Відвідувачі також красувалися в стилі бідного Лондона, але з вишуканістю. На одній дамі було намисто вартістю як вся ця галерея, зате сукня злегка надірвана на плечі - ох вже цей бідний стиль.

Я помітила його одразу. Нерозумно було б не впізнати актора, фільм з яким я дивилася напередодні. Ну, ще він високий – без восьми сантиметрів 2 метри. На ньому була біла сорочка з вузькою краваткою та приталений піджак чорного кольору. Що там нижче – було все одно, та й побачити не виходило, він височів майже над усіма цими «бідними» людьми, а мене постійно смикали та просили принести «чогось ігристого».

Через годину після відкриття виставки я вже майже не відчувала ніг і була вижита як лимон. Людей ставало дедалі більше, а запити їх починали набувати дивного характеру. Одна жінка попросила принести їй пальто з кінського волосу. Спочатку я подумала вона жартує, але, коли її тон став майже істеричним, я вирішила вдатися що йду ловити коня в іншому кінці зали. Люди ідіоти. А п'яні люди – ще більші ідіоти.

Якоїсь миті я вже втратила з виду того актора і навіть забула, що хотіла попросити його автограф, просто підійшла до барної стійки за черговою порцією замовлення від вусатого мужика.

Навколо було надто багато людей, надто п'яних і веселих, тому я кинулася до бармена, сподіваючись, що мене ніхто знову не зачепить рукою з проханням про «ще келих, милочка».

Ліворуч від мене стало занадто голосно для такого заходу. Парочка чоловіків про щось жваво сперечалися і навіть перекрикували один одного, а наступної хвилини в мене полетів чиїйсь келих. Я примудрилася ухилитися, але вміст келиха виявився на моїй білосніжній футболці. А потім почалася якась бійка і знову полетіли келихи. На цей раз мені не вдалося розрахувати правильну траєкторію польоту скляного предмета, і я просто заплющила очі в очікуванні удару. Але ж ні. Чиїсь міцні руки обхопили мене ззаду і ривком розгорнули на другий бік. Хтось накрив мене собою, довгими руками та міцними плечима і поволок із натовпу. Коли я опинилася в не зони польотів склянок, розплющила очі і тут же побачила рожеву пляму на футболці. Чорт, а це навіть не з моєї вини сталося.

- Ти гаразд? - Почула я голос над моєю головою

Повільно розгортаю своє тіло, що тремтить від адреналіну, і кого я бачу. Його. Відомого актора кіно, який напередодні підморгував мені з екрану. Гаразд, не мені, але ж підморгував. А тепер він спантеличено дивиться на мене, притримуючи за руку. Ну і що ж я зробила, дурепа?! Мовчки пішла до туалету. Ідіотка. Адже могла кинутися йому на шию. Гаразд, не могла.

Заскочила до першої вбиральні і почала розглядати пляму на футболці. Я була розгублена, хоча це не виправдання, але все, про що я могла тоді думати - Колін мене вб'є за такий вигляд. А наступної секунди я знову бачу ці очі. Він що мене переслідує? Аха, мрій.

- Ти так і не відповіла, ти гаразд? – цього разу хлопець уже посміхався. Напевно, подумав що я місцева божевільна та мені точно потрібна допомога.