Глава 13

Йдучи в бібліотеку, я і Холлі тримали перед собою пропуски. Нам потрібна була певна література для рефератів, тому замість їдальні сьогодні ми йшли в зал з книгами.  


Холлі була в своїх скінні джинсах і чорній водолазці. В неї сьогодні день народження, але вона все одно радо пішла до школи. Ось кому тут дійсно подобається. Їй подобаються і люди, які з нами навчаються, і ті, які вчать. Взагалі вона дуже добра і ніколи не відмовиться допомогти. Крім того в ній живе, як я кажу, маленький чортик, який і є причиною її частого сарказму та чорного гумору. Хоча, цими двома якостями я володію не гірше. Мабуть, тому ми і подружилися.  


Я ж накинула на себе куртку, так як було досить холодно в школі. Вузькі голубі джинси, черевики на тракторній підошві з досить великим каблуком. За зростом я догнала Холлі завдяки цьому взуттю. А поверх одягнула звичайну кофту зі смішним надписом.  


— Ти готувалася до тестів з алгебри? — питає дівчина, коли ми віддаємо наші пропуски бібліотекарці. Вона записує нас і ми проходимо вздовж стелажів з книгами.  
— Ні, — не бачила сенсу приховувати. Вчорашня нічка була сумбурна, останнє про що я думала — алгебра. Тим не менш, я знала, що до тесту в нас є дві години і під час перерви 50 хв, я сподіваюсь, що зможу щось повторити.  
— Я теж, — видихає.  

Дивно, але це ж нас завжди заспокоює. Коли ти знаєш, що не один такий... Не вивчив.  

Я не дуже розумію Холлі, коли вона не вчить. Дівчина йде на золоту медаль і до неї всі добре ставляться. Зараз треба пояснити, що я не заздрю. Я сама винна в тому, що колись перестала вчитися через ставлення вчителів саме до мене. Але це не означає, що я не буду вчитися далі. Бо я буду. Особливо, в коледжі. Мені подобається вчитися, особливо, коли це якийсь цікавий предмет. Моя бабуся працювала бухгалтером більшу частину свого життя. Мама теж п’ятнадцять років витратила на це. Тітка і зараз працює. Мабуть, це сімейне, бо мені цікава математика. Я можу її зрозуміти, коли мені пояснити, як я маю робити той чи інший приклад. Нажаль, наша вчителька не переймається тим, чи розуміємо ми її, чи ні. Тому і вчитися сильного бажання і можливості немає. Хіба йти до репетиторів, але навряд мій тато знайде когось. Він навіть шукати не буде, це ж все таки коштує грошей. А я не розумію нашої вчительки... Це єдина причина, чому алгебру і геометрію я не пропускаю. Пропустивши, вже навіть приблизно не буду мати прикладів схожих з тими, що попадаються на тестах. 

Словом, так. Я не розумію чому Холлі сама не хоче щось робити, вона буквально себе заставляє писати домашню. Тоді, коли я довго сиджу над прикладами, бо не знаю, як їх розв’язати, вона сидить за ними через свою лінь.  

Втім, знову ж таки, я нікого не осуджую. Це особисто її справа. 

— Ми ще встигнемо щось повторити, — кажу їй і дістаю підручник з мистецтва.  
— Так... Думаю, так. Чому ти не приходиш з нами в актовий зал після школи? — раптом питає.  

Він несподіванки я мало не впустила підручник, але втримавши себе в руках і книгу теж, поставила її на місце.  

— Мене попросили більше не приходити, — криво посміхаюсь.  
— Чому? — допитується, а я лише незрозуміло знизала плечами.  

А як ще тут відповіси? Розказати за Ітана, за те, що Керолайн якогось дідька ревнує, хоча причин в неї для цього немає. Таке не варто розказувати в шкільній бібліотеці, все таки у стін є вуха.  


— Слухай, то ти прийдеш сьогодні до мене? Збираємось на п’яту вечора, — запрошує дівчина на своє день народження.  


Ми з дівчатами вже все купили. Це стало практично традицією. Для кожної з нашої п’ятірки(ще одна дівчина вчиться в іншій школі) ми кожного року на день народження робимо якийсь сюрприз. Практично кожна вкладає щось своє, згадуючи, кому що подобається.  

— Звісно прийду, — погоджуюсь, — Твій тато зробить нам свою фірмову картоплю?  
— Спеціально для тебе і Ізі, — хмикає дівчина, знаючи про нашу любов до страви її тата.  
— Прекрасно. Сподіваюся, більше ніхто на неї не претендує.  
— Тато багато зварив, — сміється подруга, згадуючи про те, як минулого року ми з Ізі з’їли все за кілька хвилин після того, як нам принесли.  


Вибравши потрібні книжки, ми повернулися до наших шафок і вклали їх туди. Після школи треба було піти і переодягнутися, а ще було б добре щось написати з домашнього. Втім, за це ми вже не хвилювалися, тому зібралися за п’ять хвилин до потрібної години, щоб йти до будинку Холлі.  


Та ще перед тим, сидячи в себе в кімнаті, я зайшла в інстаграм і для чогось відкрила стару переписку з Ітаном. Моментально в пам’яті відкрився той сонячний весінній день. 

*** 

Два роки тому  

«Привіт», писав хлопець.  

«Привіт», відповідала я. 

«Що робиш»?  

«Сиджу в школі. Хочу вже додому ''сумний смайлик''» 

«Співчуваю» 

«А ти, що робиш?» 

«На роботі. Теж хочу додому ''смайлик, що сміється'' 

«Я прийду скоріше» 

«Це ми ще побачимо» 

Я сиділа на уроці французької, на задній парті і крадькома посміхалася та переписувалася з Ітаном. Ми писали одне одному майже щодня і завжди було так, що після школи я бігла додому, щоб прийти скоріше за нього. Хоча, рідко вдавалося це зробити, бо Ітан або ходить скоріше, або як, але він майже завжди приходить перший.  


Того дня було дуже сонячно і в класі стояла неймовірна жара. Хотілося на двір, погуляти, сходити на озеро, а не сидіти в школі. Єдине, що розбавляло такі будні — переписка зі своїм другом.  

*** 

Я усміхнулася, читаючи свої відповіді. Здається, що мені тоді було не п’ятнадцять, а десять. Все видавалося іншим. Я сама була іншою, намагаючись здаватися тою, якою я не була.  

 

До мене подзвонила Емма і сказала, щоб я виходила. Згорнувши інстаграм, я видихнула. Більше такого не буде... Я сама обіцяла, що писати йому не буду. 


Компанія з нас, чотирьох дівчат стояла перед дверима Холлі і чекали, коли вона відчинить їх. Веселощі починаються.