Глава 11

— Саманта? — знайомий і здивований голос вивів мене з очікування найгіршого і я відкрила очі. 
— Роні? — майже щасливо і полегшенням видихнула.  


Подруга, яка очевидно тільки нещодавно приїхала, зірвалася з місця і підбігла, щоб обійняти мене. Я мало не розплакалась від радості, що вона тут і, що тепер мені нічого не загрожує. До того ж, нахлинули емоції після того, що сталося в тому злощасному клубі.  

Невисока дівчина міцно притиснула мене до себе. Я вдихнула аромат її духів і сильніше обійняла.  

— Я вже злякалася, — зізнаюсь їй.  

Роні сміється, відкидаючи довге пряме каштанове волосся назад на спину.  

— Я не здивована. Ти бачиш Ріка? Його будь хто злякається.  

Я ще раз роздивилася хлопця, який тримав мене, але вже не таким наляканим поглядом. Середнього росту, але сильний і я б сказала жертва спортзалу. Дивно, чому тоді від нього йшов такий неприємний запах заборонених речовин?  


— Ми стояли недалеко від стадіону, того, що поблизу першої школи. Якісь малявки вирішили собі «закурити», а наш борець за здоровий стиль життя, — кинула погляд на Ріка дівчина, — Не витримав і забрав в них то прямо за секунду до того, як та дурня опинилися б в їхньому роті.  

Подруга розказала чому саме від хлопця йшов такий запах і я заспокоїлась остаточно. Хоча, ні. Треба ще дістатися додому.  

На стежці зібралася доволі велика компанія. Декілька хлопців і майже всі з парами. Як я зрозуміла лише Рік і Роні залишились «одні». Обійшовши компанію поглядом я наткнулася на Ітана. Пізніше згадала, що вони з моєю подругою приблизно одного віку і раніше частіше були в одних компаніях. Потім дівчина поїхала в коледж, але зв’язку з друзями не втратила. Втім, вони з Ітаном точно друзями не були.  

На його руці повисла ніхто інша, як Керолайн. Я ледь помітно посміхнулась. Треба ж, яка зустріч!  

Хлопець не розділяв моєї радості. Так само, як і його дівчина. Керолайн подивилася на мене, як на муху, яку так і хочеться прибити.  


— А ти тут звідки? Так пізно гуляєш? — спитала Роні і накинула на мене свою джинсову куртку, залишившись в легкому синьому сарафані.  
— Дякую, але вона тобі більше потрібна, — н-да, а Роні вдягалася так само, як і Кайла. Обом байдуже до того, що можуть щось собі простудити, хоча мені вона завжди казала аби я вдягалася тепло, а не так, як буде красиво.  

Думка про Кайлу заставила мене скривитися. Чорт! Не треба було її залишати.  

— В тебе є телефон? — нетерпляче питаю і, коли Роні простягає свій Айфон, по пам’яті набираю номер Кайли.  
— Щось сталося? — питає Роні.  

Я махнула рукою, показуючи, що ні. Через три гудка подруга нарешті прийняла виклик.  

— Кайла, де ти? — відразу переходжу до справи.  
— Сем? Боже... — видихає, — Я так боялася. А де ти?! — кричить, а я усміхаюсь. Нічого не змінюється. Навіть, коли ми сваримось все одно хвилюємося одна за одну.  
— Біля твого дитсадку, — кажу.  

Справді, Кайла вчилася в ньому, я ж була в іншому. Тому, що знаходиться не так далеко від школи, де ми навчаємось.  

— Здуріла? Там ж небезпечно!  

Я поглянула знову на всіх людей, які стояли і уважно слухали про, що розмова.  

— Зі мною Роні, тож все норм. Де ти? — повторюю.  
— В машині, — видихає, — Брат Алекса підвезе нас додому. Тобі треба було залишитись, — тихо і невпевнено додає.  

Треба було, але тоді я могла натворити справ. Ще більш розізлитися, можливо, ми б навіть сильніше посварилися, а я цього вже не хотіла. Ну хоч Роні зустріла.  

— Ясно, — киваю, — Тоді побачимось вже завтра.  
— Ти підеш в школу? — дивується.  
— Авжеж. А ти ні?  
— Ні. Думаєш, я встану? — скептично поцікавилася, а я хмикнула.  
— Ти права.  
— Будь обережна, — просить.  
— Ти теж. І... Подякуй Алексу за мене. За те, що витягнув з того клубу, — втомлено промовляю і замічаю цікавий погляд Роні. Щось підказує, що зараз я все це буду переказувати їй.  
— Сама скажеш, — якийсь шум і тоді телефон опиняється біля вуха Алекса.  
— Де ти? — теж питає.  

Роні вже посміюється. Я показую їй кулака, щоб заткнулась, але дівчина тільки голосніше це робить і врешті вихоплює телефон в мене з рук.  

— Привіт, Алекс... — каже і послухавши щось, розсміялася сильніше, — О, маєш рацію. Добре. Ага. Не бійся, вона зі мною, — стрільнула очами, а я на тому моменті закотила свої очі, — Не парся, я передам. Па-ка.  

Вона завершила розмову, а я опустила очі, так само, як раніше зробила Кайла, коли я на неї кричала.  

— Нічого не хочеш розказати? — невинно питає і ставить телефон в кишеню.  
— Ні, — зітхаю, розуміючи, що розказати доведеться, — Давай пізніше. Мені треба додому. І ще получити від батьків сповна, бо мало того, що втекла, обманувши їх так ще й телефон загубила!   
— Алекс його знайшов, — спокійно промовляє і я радо видихаю.  
— Чесно?  
— Так.  
— Ура.  


Роні продовжила загадково усміхатися, а я все сильніше хмурилась. Спати хотілося та й холодно було.  

— Ходімо. Ми тебе проведем. А краще... Залишся сьогодні в мене.  

Дівчина живе вище мене, тому зрештою, я погодилась. Якщо батьки не дзвонили, а Роні сказала, що пропущених немає, то значить я можу залишитися в неї. Вони і так думають, що я в Кайли. Нічого страшного не станеться.  

Натовпом ми відправились проводити нас з Роні. Та й Ітана, як виявилося теж.  

Поки вони всі прощалися, до мене підійшов Рік. Хлопець рукою пригладив волосся і ніяково промовив: 

— Ти... Цей... Вибач, словом. Я не хотів тебе налякати. 

Я подивилася на нього. Подумала. І легко вдарила кулаком в плече:  

— Не парся. Я вже це пережила.  

Він усміхнувся і на диво, в цього здоров’яка дуже мила усмішка. Навіть тепліше стало. Мабуть, хлопець справді дуже добрий, хоч і манери в нього... Не дуже розвинуті.  

Попрощавшись, Роні потягнула мене за руку в під’їзд. Та вже біля ліфту нас зупинив Ітан.  

В нього під розщепленою курткою виднілася проста футболка з черепом. На ногах темні джинси та кроси відомої фірми.  

Від нього пахло, на диво, приємно. Це був холодний аромат його одеколону. Такий запах нагадував мені зиму... Морозний, свіжий... Цікавий.  

— На пару хвилин, — сказав і не чекаючи на відповідь Роні потягнув мене подалі від неї.  

Ми піднялися на його поверх і стояли на площадці між сходами.  

Світло-зелені чи тепер практично сірі очі дивилися зі злістю. Чому він злиться? Може, Керолайн не вдалося розвеселити свого хлопця?  
Про що я думаю... 


— Жити набридло? — шипить.  
— Та ні. Жити я люблю, —не дуже чесно сказала.  

Хлопець підходить все ближче, поки я не впираюсь спиною об стіну. Він розставив руки по обидві сторони від мене і дивився не надто приємним поглядом. Захотілося відвернутися, але це буде завелика розкіш для нього. Так просто здаватися я не збиралась.  

— Справді? А не схоже. Якого чорта ти йшла туди? В клуб? До речі, який? «Опера»? — несхвально дивиться. 

А я на допиті?! Це так роздратувало мене, що я теж почала шипіти з не меншою силою і злістю. Думає, що може ставити такі питання і щось заявляти мені? З якого дива? Він мені хто? Ніхто!  

— Тебе це як стосується? — сама підходжу ближче, але він не відсунувся ні на сантиметр.  


Ми стояли надто близько. Його куртка торкалася моєї, так само як і я опинилася так близько, що чула запах м’яти, коли він видихав.  
Від такої близькості стало недобре.  

Обманювати себе марно. Я все ще маю до нього почуття. Але які, не знаю. В один момент мені хочеться його вдарити, в інший обійняти...  

Зараз же все перемішалося. Думати було складно, ніби він просто не давав мені це робити, затуманивши розум.  


— Це не ти... — тихо і майже розчаровано каже.  

Доводиться підняти голову, щоб дивитися не на його шию, а йому в очі.  

— Ти мене не знаєш, — так само чомусь говорю не надто голосно, як раніше.  
— Знаю, — вперто продовжує.  
— Не знаєш, — вже шиплю.  

Від цієї суперечки легше не стає. Але я хоча б зосереджуюсь на тому, що йому відповісти, а не на його руках, які тепер лежать в мене на талії.  

— І що ж я не знаю?  

Не можу зрозуміти, що він робить. Нащо ця тупа розмова? Чому він так близько, якщо в нього є... Керолайн!  

Згадка про дівчину миттєво знімає всі чари, які здавалося були між нами.  

Коліна тряслися, коли я все ж відійшла від нього.  

— Наприклад того, що я ненавиджу тебе, — тихо і відчайдушно промовляю. 


Це робить мені боляче. Те, що він з нею, але ще сильніше слова сказані раніше Роні. Після чого я зрозуміла, що нам ніколи не бути разом... Він — заборонена тема і так має продовжуватися надалі. Ніяких нас немає і ніколи не було... Але чому я сама не вірю в те, що говорю? 


— За що? — раптом спокійно і навіть весело питає.  

Йому смішно?  

Я обертаюсь тільки, щоб побачити широку усмішку хлопця.  

— Що тебе так розвеселило?  
— Не дуже схоже, що ти мене ненавидиш.  
— А як це має виглядати? — здивувалася я і подумала, скільки часу минуло після того, як ми прийшли сюди? Роні там на низу ще не замерзла?  
— Не знаю, — знизав плечима, — Як мінімум ти не маєш ні розмовляти зі мною, ні вітатися...  
— Справді? Що ж... Добре. Тоді я піду, — пориваюсь знову спуститися вниз, але він не дає, ставлячи вперед руку і закриваючи собою прохід.  
— Ти не можеш ненавидіти мене, — заявляє, — В тебе немає на це жодних причин.  
— Я їх придумаю, — крізь стиснуті зуби буркочу, а він сміється. Сміється!  
— Розумний вчинок розумної дівчини, — дивиться насміхаючись, а я мало не топчу ногою від злості! Вміє ж вивести з себе, коли йому це потрібно.  
— Твої вчинки не менш розумніші, — говорю.  
— Це ти про що? — з щирою цікавістю запитує.  


Про те, що ти не такий, яким можеш здаватися... Про те, я тебе зовсім не знаю і, що іноді навіть боюсь... Про те, що не дивлячись ні на що я б повірила в усе, що ти мені скажеш і за це ненавиджу себе ще більше! Про те, що ти дуже хороший маніпулятор і тільки тобі вдається підняти бурю в моїй душі.  

— Ні про що... Дай пройти.  

Якусь мить він стояв нерухомо. Тільки очі, які виявляли розгубленість, а ще незрозумілу мені ніжність й досі сяяли, як було колись.  

Він відійшов і дав мені можливість спуститися вниз до Роні. Натомість я все ще стояла на місці, намагаючись привести дихання в норму.  

Поправила волосся і підійшла до ліфта, який відразу ж відкрився. Всередині стояла Роні.  


— Довго ще? Я вже встигла поїхати додому і взяти хавчик. Будеш?  

Вона простягнула мені булку з яблучним варенням, але я покрутила головою, відмовляючись і посміхнулася. Дівчина хоч і виглядала спокійно, і навіть весело, але я бачила її неприховану стурбованість. Ледь помітним кивком показую, що все добре і заходжу до неї.  

Перед тим як зачиняються двері я бачу, що Ітан так і продовжив стояти, спершись об стіну і дивлячись вперед, не намагаючись навіть зрушити з місця.