Глава 7

Залишатися на ніч в подруги значить, цілий вечір не спати, а їсти і паралельно гадати. О, ми з Кайлою ще з середньої школи любили такою дурнею гратися. Звісно, що в це ніхто не вірив, а деколи навіть не хотів вірити.  

Часто, коли ми гадали на хлопців нам випадала всіляка дурня: у вас буде дев’ять дітей, ви будете бідними з одним, але багатою з іншим... Словом, весело.  

Пару років назад нам просто стало вже нудно це робити і ми припинили, але сьогодні непоганий вечір для того, щоб пригадати свої «навики».  

— Будем пити! — урочисто промовляю я, коли дивлюся на пляшку червоного вина, яку Кайла поставила посередині стола в залі. 
— Не всі, — заперечила Мая.  

Ми з Кайлою переглянулись і подруга хитро посміхнулася.  

— Ну-ну, — скептично промовила дівчина і пішла по сухарі.  

Планували так: гадаємо, вмикаємо якусь телепередачу, а потім слухаємо музику і танцюємо (це не точно, все залежить від кількості випитого).  

Мая прийшла пізніше, ніж я, але вона відразу допомагала Кайлі на кухні, тоді як мене туди не впускали.  

Мені не прикро. Зовсім. Я знаю, що зробити бутерброди і омлет можу, але йти допомагати зі всякою іншою їжею я не хочу.  

Натомість, мені віддали завдання знайти фільм. Все таки, не дарма я стільки років провела в інтернеті. Можу легко розказати багато фактів про різні фільми і серіали, їхніх акторів, а якщо це було щось цікаве, то і режисерів. 

Я витягнула колу і розлила її в стаканчики. Собі я налила звичайну воду, бо газовані напої не сильно люблю. 

— Мая, бери карти! — кричить Кайла, яка заходить з тарілками з їжею у зал.  
— Окей! — крикнула та їй у відповідь.  

Ми сіли в коло і вже по традиції, гадала Кайла. Мені було скучно то робити. Я за те, щоб гадали мені, тому перша була готова дізнатися свою долю. Вірніше, долю з якимось хлопцем.  

Мая спершу не хотіла приймати в цьому участь, але Кайла вміє переконувати. Завжди дивувалася терплячості цієї блондинки. Я б не панькалась. Не хоче, то не хоче.  

Після наших сліз, які рікою текли з очей тому, що ми нагадали собі просто життя мрії і тепер усвідомили, що цього всього найближчим часом не передбачається.  

— Ой, так-так, — просміявшись сказала Кайла, — Але все це ще буде! — урочисто промовила.  
— Вип’єм за це! — з не меншим ентузіазмом проголосила я. 

Втім, не випила. Піднялася і пішла на кухню, щоб поставити склянку з вином на стіл, а самій налити собі в іншу води з крану. 

— Все добре? — спитала Кайла.  
— Так. А чому немає бути? — посміхнулася я їй.  
— Не знаю. Ти мені скажи.  


Тільки говорити було нічого. Я завжди почуваюся краще з друзями, в мене майже немає часу, щоб думати над життям, тому я не зациклююсь на ньому.  

Мая випила лише два ковтка, але щоки в неї від разу розчервонілись. Насправді, в мене теж, але це було через жару. Потім дівчина почала нестримно сміятися, а ми з Кайлою приєднались до неї. Ніби в повітрі літала якась «травка» через, що ми всі зробилися такими веселими.  

«Вечірка» продовжувалася до самої ночі. Годинник показував третю годину і саме тоді Мая і я почали розказувати одна одній про те, як справи в школі та, які книги нещодавно прочитали. Дивно, правда? Починали з гадання, закінчили розмовами, як у вищому суспільстві. Кайла в той момент саме говорила з Нейтом.  

— Я вже хочу скоріше закінчити ту школу, — занила Мая. Вона вчиться в десятому класі.  
— О, я теж, — киваю і все ж наливаю собі бананового соку.  
— Думаєш, коли ми поїдемо щось зміниться? — несподівано питає.  

Я на секунду зависаю. Н-да... Не дарма вона хоче взяти філософію, як свою спеціалізацію. Їй підходитиме.  

— Ем... Ну я надіюсь на це.  
— А якщо ні?  
— Так, Мая! — рішуче кажу, — Досить пити! Зараз докотишся до того, що будеш плакати тому, що в нас життя не таке класне, як в когось іншого!  
— Але це правда, — шмигнула носом дівчина.  

Саме тоді повернулася Кайла. Вона так і завмерла в дверному проході, дивлячись на нас в своїй піжамі з пінгвінами. 

— Ти довела її до сліз? — діловито запитає.  
— Ні! — відразу заперечую. Ще знову мене у всьому зроблять винною.  
— Це не вона... Це життя! 
— О-о-о... — протягнула я.  

Ось той момент, якого я не хотіла. Тоді, коли ми починаємо повертатися до реального життя і відкривати одна одній свої проблеми. Найгірше те, що я навіть можу дати хорошу пораду, але сама при цьому, не слухатиму себе. Це паршиво.   


Словом, наша ніч виявилася бурною. Емоції лилися прямо через край, то ми сміємось, то вже плачемо, то дратуємось незрозуміло на що.  

Вранці, прокинувшись, я розім’ялась, зробивши легку зарядку. Потім вже був час повертатися додому. Мама вже прокинулася, а тато пішов в гараж. Невдалий час я знайшла, щоб повернутися.  

Тим не менш, все обійшлося лише лінивим поглядом сірих очей, який пройшовся по мені. 

Уроки я не хотіла робити, тому ввімкнула фільм та, приготувавши собі щось з'їсти, прийнялася за перегляд.  

— Ти збираєшся прибрати в себе? — налітає на мене мама, зайшовши в мою кімнату, — Поглянь-но, як в тебе брудно і все забите речами!  

Жінка копнула кросівок і скривилася ще дужче.  

— Бардак!  

Я тихо вилаялась. Знову приймає по пів таблетки. Краще вже нехай бере повний курс, а то зараз почнеться пекло. 

— Потім приберуся, — не відводячи погляду від ноута, відповідаю.  
— Я подивлюся!  

«То подивися!», хотілося крикнути, але я стрималась.  

Прибирати я буду хіба, що ввечері. Зараз немає бажання. Крім того, я краще буду дивитися за тим як Тесса ображається на Хардіна(фільм «Після»).  

Паралельно з фільмом, я все ж витягнула підручник з геометрії і переписала «домашку», яку скинула Холлі.  

Багато пропускаючи, я могла не розуміти теми, яку пояснювали на уроці, тому іноді(добре, часто) доводилося списувати. Не те, щоб я цим пишалась, але соромитись мені теж немає чого. Половина учнів в класі математики взагалі домашнього не робить.  


Ближче до вечора я подумала, що буде непогано все ж вийти на двір. Людей майже не було видно через вікно, тому я спокійно одягнулася і попрямувала на вихід перед тим, не забувши прибрати в кімнаті. 

— Візьми Бонні! — крикнула мама з кухні.  
— Не візьму. Я йду з дівчатами!  
— Якими ще дівчатами? — почала, але я вже закрила двері.  

Вона завжди така. Їй необхідно знати, хто, де, з ким і т.д. Але проблема в тому, що це жах, як дратує мене і тата. Нерідко саме ця її... Проблема є причиною багатьох сварок вдома.  


Холодний вітер ловить волосся і розтріпує його в різні сторони. Деякі пасма потрапили в рот через, що довелося зупинитися і нормально вкласти волосся.  


Я гуляла лише в нашому районі і то далеко намагалася не йти. Зустрічати когось із знайомих не хотілося, а більшість з них ніколи не проводить час в нашому районі. 

По дорозі, копнула камінчик і дивилася куди він долетить. Звісно, що сили в мене не так багато, щоб цей «політ» був дійсно довгим, але відлетів він до краю чоловічих черевик.  


— Тобі так нудно? 

Ітан стояв, посміхаючись, тримаючи одну руку в передній кишені джинсів.  

— Ага, — зачаровано промовляю, не очікуючи його зустріти.  

Ми знову мовчали, просто дивлячись один одному у вічі. Я покрутила головою, щоб розвіяти пелену, яка була в мене перед очима. Поправила свою чорну футболку і теж запхала одну руку в кишеню. 

— Я... — тільки хотіла сказати, що піду, як мене перебили.  
— Ітан! — по-дорослому дівочий голос заставив нас відійти одне від одного і поглянути на того, хто втрутився в нашу «розмову». 


Керолайн.  

— О, привіт, — вона явно здивувалася, побачивши мене.  
— Привіт.  
— А... Що ти тут робиш?  


Дівчина поклала руку на плече Ітана. Її яскравого кольору пальто піднялося вище, демонструючи дорогий ремінь на темно-сірих джинсах. Не дивлячись на високий зріст дівчини, вона все одно ледь діставала до Ітанового підборіддя. 

— Гуляю, — знизала плечима я.  

Блондинка роззирнулася, намагаючись знайти, з ким я гуляю.  

Захотілося провалитися крізь землю. Треба було все ж заставити Емму сьогодні не їхати в село до баби. Так не довелося б самій тут стояти і, мов риба відкривати-закривати рот. Хоча я цього не робила, але почувалася незручно, намагаючись скоріше звідси піти.  

— Ясно. Ну ми підем? — питає вона Ітана, але при цьому не зводить очей з мене. Так само, як і хлопець.  

Вони зустрічаються? Чомусь ця здогадка не обрадувала мене, хоча мені мало бути байдуже.  

— Так, — низьким голосом сказав хлопець, — Йди додому. Ввечері небезпечно самій гуляти.  
— Ітан, — втрутилася Керолайн, ніяково мені посміхаючись, — Це вже Сем сама буде вирішувати. Тобі, яка різниця? — напружено засміялася. Я прямо таки бачила, як вона рветься піти.  

А справді, Ітан. Тобі, яка різниця?  

Я мовчки дивилася на нього і самій аж захотілося посміхнутися. Йому байдуже до мене, але Керолайн якогось дідька ревнує. Смішно.