Глава 6

Будучи вдома, я заставила себе зробити хоч два уроки на наступний тиждень. Після того прочитала книгу і погуляла з Бонні. Він мало не стикнувся з іншим собакою, який теж живе в нашому домі. Вони не долюблюють одне одного. Вірніше, Бонні його не любить, тому я намагаюсь обходити нашу сусідку з собакою.  

Ми дійшли з Бонні до старого озера, на якому плавати заборонено, тому фактично єдині люди, яких я там можу зустріти — рибаки.  

Відпустивши собаку, я витягнула з рюкзака маленький м’яч і кинула йому його у воду.  

Той, щасливий, понісся за ним і з розгону стрибнув в озеро, розбризкуючи довкола холодну і брудну воду.  

Бонні був вже майже рік, але він все одно міг часто не слухатися. Особливо, коли справа стосувалася їжі. Тут все було строго, ти навіть підійти не можеш, поки він все не з’їсть. А от, коли підкидаєш хавчику, йому норм.  

Бонні повернувся весь мокрий, тримаючи в зубах м’ячик. Він струсив з себе краплі води і понісся далі, бігати по лісу, який був довкола.  

Живучи на іншій стороні міста, я б, мабуть, ніколи і не дізналася про це озеро. Воно знаходилося неподалік татової старої роботи. Колись ми з мамою деколи проходили повз нього, як йшли до тата. Взагалі, щоб туди дістатися можна було ще йти коротшою дорогою, що ми частіше робили. То треба було йти вздовж ставка, проходити через ржаві рейси, де поїзд вже багато років не їздив і тоді ми потрапляли на зелене, чисте поле.  

Згадавши про нього, я захотіла відразу там опинитися. Люблю те місце. Воно нагадує мені про щасливі моменти, коли я навіть не могла уявити, що буває і інша «сторона медалі».  

Та згадавши, що судячи з татових розповідей, зараз там поставили сонячні батареї і пройти не вийде, засмутилась.  

Єдині місця, які я в цьому клятому місті любила просто знищують. Ніби показуючи мені, що все, що я люблю, рано чи пізно, зникне, розчиниться в повітрі, ніби цього всього щастя ніколи і не існувало. Лише гіркий присмак спогадів буде ранити мене щоночі, доводячи свою дійсність.  


— Бонні! — покликала собаку і, коли він стояв поруч, закріпила поводок та пішла з ним назад.  


Наше місто можна було розділити на чотири різні сторони. Верхня — нові, елітні будівлі, де не кожен може дозволити собі купити житло.  
Нижня — там все було, як у звичайних людей, тільки дуже багато кварталів через, що, проходячи повз, саме в тому районі, ти по-любому можеш зустріти когось із знайомих.  

Потім йде знову верх, але той, що після низу. Знаю, я складно пояснюю, але це ніби квадрат, який поділили ще на чотири квадрати.  
І це не верх, низ, праворуч, ліворуч, а саме квадратики, тому що це ніби сектор, який визнає до кого ти відносишся. До багатих, до нормальних, до більш бідніших чи до самого низу суспільства — старий район. Частина міста, де живе і процвітає кримінал і куди краще ніколи не потрапляти. Та, не дивлячись на це, я все одно можу віднести себе до категорії бідних. І, мабуть, було б краще, якби я виросла саме там, в тому районі. Проходячи повз їхні будинки, я не раз бачила щасливих дітей, яким було байдуже, що говорять про них та їхніх батьків. Це, мать вашу, звичайні квартирні будинки, як і у всіх! Ніхто не винен, що міська влада вирішила «скинути» туди в'язнів, які щойно «звільнилися», людей, яких виселили з їхніх будинків, щоб побудувати на тому місці якесь кафе. Люди злились, їм не подобалося таке ставлення. Тому неприємні історії, які траплялися на території старого міста все частіше з’являлися в газетах, в різних групах і інформаційних акаунтах.  


Район, де живу я — той, який чіпати не будуть. Тому, що тут немає, що робити ні бідним, ні багатим. Тих, хто хоч близько підходить мені по віку я могла перерахувати на пальцях. Люди не хотіли тут жити, їм хотілося чогось кращого. Тому всі, з ким я дружила в дитинстві переїжджали або на іншу вулицю, або в інше місто.  

Це ще одна причина, чому я не любила своє рідне містечко. Воно поділене і це видно, як тільки ти побудеш тут хоча б день.  
А мені таке дуже не подобається. Я люблю бути з усіма в нормальних стосунках, не почуватися ні гіршою, ні кращою. Мені необхідна ця рівновага, якої, на жаль, я ніколи ще не відчувала.  


Біля дому, я побачила, що одна жінка зі своєю дитиною сиділа біля гойдалки. Вона вклала дитину спати в її коляску, а сама сіла на лавку, спершись об дерево, яке росло зразу біля неї.  

— Виглядаєш не дуже, — замічаю я, підійшовши ближче.  

Дівчина відкриває карі очі і посміхається.  

— Привіт. Я знаю. А ти чому не в школі?  

Рита підняла руки вгору, розминаючись. Розв’язала свій хвостик і заплела косичку.  

— Хворію, — відповіла. 

Їй було двадцять три. Вона живе на поверх нижче за мене.  

Ми знайомі з усіма хто тут живе, крім тих, що заїхали недавно. Рита колись сиділа зі мною, будучи старшою і доглядаючи, поки батьки були на роботі.  

Це ще ті часи, коли моя мама працювала... 

— Ясно. А я вийшла з Марком, але йому схоже хочеться більше спати, ніж гуляти.  
— Як я його розумію, — зітхаю, не підходячи ближче, щоб Бонні не почав часом гавкати.  
— Як там в школі справи? 
— Та нормально. Не знаю. Поки все складно.  
— Ой, все тобі складно вже, — хмикає, — От мені складно. В мене дитина на руках, але я не жаліюся.  

Я хотіла сказати, що це тому, що вона сама в цьому винна. Дитина просто так в животі не з’явиться. Та все ж змовчала. Я її не осуджую, бо хтозна, всяке в житті трапляється, але й мені не подобалося, коли хтось вважає, що мої проблеми — дрібниця. Це, все тільки сильніше ускладнювало.  


— Приїде, Роні, вона тобі швидко мізки назад вставить.  

Я засміялася. Це безсумнівно. Коли повернеться моя давня подруга з коледжу, все точно стане на свої місця.  

Рита розказала про концерт, який відбуватиметься в одному з міських клубів. Туди має приїхати якась відома група, але її назву вона згадати не могла. Мене це не сильно засмутило, адже я в будь-якому випадку не хотіла нікуди йти.