Глава 5

Наступного дня я не йшла до школи. Я почувалася жахливо після чергової безсонної ночі. Тільки цього разу причина не в серіалах, а в моїх переживаннях.  

В день все могло бути навіть чудово, але ввечері я сама починаю себе накручувати, думати, що так нічого і не зміню в своєму житті. І мені страшно. Страшно до такої степені, що пульс пришвидшується, з’являється піт і просто закрити очі тобі вже не допоможе.  

Я витягнула з під ліжка пляшку води і випила її. В горлі нестерпно сухо, ніби я чорт знає скільки пробігла.  

Так і лежала, дивлячись в стелю. Потім піднялася і сіла на підвіконня разом з книжкою і тією ж водою, яку поставила на ліжко, щоб легше було дотягнутися.  

Я думала, що таким чином забуду про те, що скоро контрольна, до якої я не готувалася. Що наступного року в мене важливий державний екзамен, від якого залежить чи поступлю я у коледж, а тим часом, мені не хочеться абсолютно нічого робити. І ніщо не може заставити.  

З’явилося нестерпне бажання вийти на вулицю. Вдихнути свіже холодне повітря і прогулятися в нічній тиші. Так, щоб не можна було бачити ні себе, ні нікого.  

Тим не менш, я не зважуся вийти з квартири, адже будь-хто може почути звук дверей, що відчинятимуться. А страх перед батьками в мене все ж є. Та й навряд чи я зможу спокійно погуляти. В мене ніколи не може бути, щоб я, йдучи сама кудись просто так, не відчувала дискомфорту. Постійно здається, що ти якось не так виглядаєш, що на тебе всі дивляться, але тобі відомо, що це не так. Та змінити ти нічого не можеш.  

Раніше це було такою проблемою для мене, що я не виходила з дому по кілька тижнів. Влітку особливо, адже під час школи ти хочеш-не-хочеш, а йти мусиш.  

Кайлі часто доводилося буквально витягувати мене з квартири. Я могла обманювати навіть, що зараз не вдома, а в бабусі і, коли приїду не знаю, тільки, щоб мене ніхто не чіпав.  

Зараз вже все не так страшно. Я не знаю навіть, чому в моєму мозку сталася така «помилка», яка змусила мене стільки часу тратити сидячи вдома. Я в той період жила одним інтернетом. Там було все, що мені треба: краще життя, багато друзів і розваг, гарні люди, а себе я тоді ненавиділа. Навіть в дзеркало подивитися мені було страшно. 

Чорт... Я була десь в класі шостому. Років дванадцять мала, але вже ненавиділа себе і своє життя.  

Притому, що час до того в мене був неймовірно прекрасний. Я завжди вважатиму, що вся початкова школа і дитячий садок були найкращими у моєму житті. Так, що змінилося після?  

Тоді я ще нікого втратила... Майже.  

Від думок і спогадів мене відволік шум на кухні. Кришка від каструлі гримнула на цілу хату, але схоже, що крім мене і Бонні ніхто не прокинувся.  

Я пішла на кухню і побачила, що там сидить тато і їсть шоколадку, яку купив мені, але я, відкусивши шматок, відмовилася.  

Карі очі чоловіка вдавано злякалися і він посміхнувся, запиваючи темний шоколад кавою.  

— Вмієш ти приходити вчасно, — каже.  

Я посміхнулася. Дуже часто вже так ставалося, що я прокидалася посеред ночі і заставала тата за поїданням калорійної їжі. І як він досі залишається таким худим?  

Мама ж навпаки, раніше була стрункою, але після мого народження (як вона завжди пригадує), почала поправлятися.  

Пам’ятаю, як колись тато сказав їй жартома, щоб вона схудла тому, що скоро в двері не пролізе (що, між іншим, не правда, бо мама не настільки широка), то жінка тикнула в мене пальцем і сказала:  

— То через неї я така.  

Я тоді щось грубо відповіла і почала кричати, вона на мене викрикувала, потім крикнув тато і заткнулися вже ми обоє.  

Якби не він, я б тут не залишилася і давно втекла. Я б не змогла з нею жити, без нього. Та й вона сама нікуди його не відпустить. 


— А ти краще ховайся, — раджу йому, підходжу до холодильника і дістаю з морозильника лід.  
— Нащо тобі лід? — цікавиться тато.  
— Не спиться. Хочу прикласти до голови тому, що дуже жарко...  
— В тебе часом температури немає? — турботливо питає чоловік, але я відходжу і кажу: 
— Не знаю.  

Насправді, я знала. В мене її не було. Я могла відрізнити, коли в мене температура є, слабкість проявлялася відразу, але причина була не в цьому.  


— Не хочеш йти завтра до школи?  

І так, і ні. Я ніколи не хочу туди йти, але якщо це бажання вже настільки сильне, що я готова прогуляти, то йду сама до тата і кажу йому про це.  

В мами немає сенсу питати щось. Вона все дозволить тому, що їй просто байдуже до того, чи будуть в мене хоч якісь знання, чи ні.  

— Не хочу.  
— Чому? Завтра якась контрольна?  

Ні. Коли контрольні я в будь-якому випадку заставляю себе йти. Потім сама переписувати нічого не хочу.  

— Не знаю. Може і є. Яка різниця? Я хочу спати.  

Проходжу повз чоловіка, щоб повернутися у свою кімнату. Більше не треба було говорити нічого. Він вже розумів, що завтра в школу я не піду.  
 

Мабуть, саме за це право самій вирішувати, що мені треба, я буду йому вдячна до кінця своїх днів. Але ніколи не зможу пробачити того, що він нічого не зробив, щоб змінити наше життя. Наприклад, міг розлучитися з моєю мамою і забрати мене з собою. Іноді я заздрю Міріам.