Частина 22

Наступного ранку замок зберігав мовчазну велич, але ця тиша була лише зовнішньою завісою для неспокійних внутрішніх розмов. У кожному куточку – від вузьких коридорів до просторих залів палацу, навіть у палацовій кухні – чути було тихі, проникливі шепоти. Слуги обережно перешіптувалися, обговорюючи подію, що розтрусила звичний лад. Вчора принц Крістіан, майбутній володар королівства, несподівано покинув замок, щоб провести день у місті разом із Леєю — простолюдинкою, смертною, кров якої він пив. Такий крок, вчинений заради неї, викликав у всіх хвилю здивування, обурення і навіть тривоги. Спадкоємець трону, відомий своєю непохитністю та суворим дотриманням традицій, раптом порушив усталені норми, розтоплюючи лід старих переконань.

Найсильніше це збурило леді Елізабет. Вона була жінкою, яка звикла контролювати все — від манер світських розмов до прихованих інтриг королівського двору. Але цього ранку, сидячи у високому різьбленому кріслі, вона не могла приховати роздратування. Її пальці стискали тонке мереживо хустинки так сильно, що, здавалося, ось-ось порвуть його. Погляд, зазвичай холодний і відсторонений, тепер палав гнівом, а губи, зціплені у вузьку лінію, ледь помітно здригалися від стримуваного обурення.

Кожен її рух видавав напругу: у погляді мерехтіла гримуча суміш заздрості, обурення й гніву, змішаного зі страхом перед невідомим. Принц Крістіан завжди був уособленням дисципліни, вірним правилам і традиціям, що визначали хід його життя. Але вчора… Вчора він усе це відкинув заради неї.

Це могло означати лише одне: з’явилася сила, здатна змусити його зрадити власні принципи.

Світ Елізабет завжди був бездоганно впорядкованим. Слуги шанобливо опускали погляди, придворні лестили, а принц мав бути поруч – її наречений, її майбутній король. Нехай цей союз був політичним, та вона все одно прагнула його уваги. Вона була гідною його.

Але він віддалявся. Уникав її. В його очах не було ані захоплення, ані цікавості – лише холодна, стримана байдужість.

І все через неї.

Лея. Звичайна смертна. Нікчемне створіння, що навіть не усвідомлює, у який світ потрапила. І все ж Крістіан обрав її товариство, віддавав їй свій час. Чому? Що в ній могло бути такого особливого?

Елізабет із роздратуванням кинула хустинку на стіл, схопила келих вина й зробила ковток. Глибокий рубіновий напій зблиснув у ранковому світлі, але навіть він не міг приглушити того вогню, що закипав у її грудях.

— Це просто божевілля, — пробурмотіла вона, роблячи глибокий ковток. Її голос був холодним, але в ньому проникалася ледь помітна паніка. Лея ставала справжньою загрозою.

Двері тихо відчинилися, і в кімнату увійшла молода служниця, низько схиливши голову.

— Ти простежила за ними? — голос Елізабет звучав гостро, сповнений нетерпіння і невдоволення.

— Так, моя леді, — відповіла служниця, тримаючи руки перед собою, немов намагаючись стримати власне хвилювання. — Принц і його супутниця провели день у місті. Вони гуляли вулицями, зупинялися біля лавок… Зайшли до ювелірної лавки.

Ювелірної лавки? Серце Елізабет стиснулося від гніву.

— Що вони там робили?

Служниця ковтнула, відчуваючи, як кімната наповнюється холодною люттю леді Елізабет.

— Вони щось придбали, але я не змогла розгледіти, що саме, — тихо зізналася вона, не піднімаючи погляду.

З різким стуком келих вина впав на стіл, викликавши здриг у служниці.

— Що ще?

Служниця на мить завмерла, здавалося, вона боялася промовити більше, але потім, збираючи думки, продовжила:

— Після цього вони відвідали ще кілька яток і повернулися до замку.

— І все? — її голос був ледь чутним, але настільки холодним, що змусив служницю ще більше схилити голову.

— Так, моя леді. Нічого підозрілого, — відповіла вона, ледве в силах стримати тремтіння.

Елізабет мовчки відпустила служницю одним стрімким жестом. Розчарування й гнів переповнювали її, але вона змусила себе залишатися спокійною.

Після того, як двері зачинилися, її тонкі пальці повільно ковзнули по поверхні столу. Вона знала, що таке не може тривати вічно. Він грається з цією смертною… Але що, якщо це не просто забавка, а початок чогось більшого?

Її погляд зупинився на невеликій різьбленій скриньці, що стояла на столі біля стопки листів. Зовні вона виглядала непоказною — стара дерев’яна, із злегка потертими краями, але для Елізабет ця річ мала особливе значення. Вона дбайливо відкрила її, ніби торкаючись до чогось священного. Усередині, на підкладці з чорного оксамиту, знаходився невеликий скляний флакон із порошком.

Цю річ вона отримала від довіреного алхіміка — єдиного, кому довіряла такі делікатні справи Він знався на найрізноманітніших речовинах, зокрема й отрутах, що межували між ліками та смертельною загрозою. Адже у світі все мало подвійну природу: одна й та сама речовина може дарувати зцілення або забирати життя — усе залежить від дози та способу застосування.

Елізабет обережно взяла флакон у руки, нахиливши його так, що тонкі крупинки, схожі на сріблястий пил, зблиснули при світлі дня. Вона заворожено стежила за їхнім холодним мерехтінням, а в куточках її губ повільно з’явилася хижа усмішка. Її думки заплелися у павутиння можливостей..

Цей порошок вже не раз допомагав їй усунути тих, хто намагався стати на її дорозі.  Він був неймовірно ефективним,  дрібні крупинки розчинялися миттєво, не залишаючи жодних слідів злочину. Смерть приходила не одразу, а повільно і підступно, проникаючи в тіло жертви, як отрута змії. Лише кілька годин - і все було скінчено .Серце повільно зупинялося, а органи, мов механізм, що втратив силу, поступово відмовлялися від своїх функцій. 

Елізабет знову опустила флакон у скриньку, замислено схиливши голову. В її очах горіла рішучість, що не залишала місця для сумнівів. Вона була готова до підступного і жорстокого кроку. Її погляд ковзнув до дверей, і вона рішуче натиснула на дзвінок, викликаючи служницю.