Розділ 21

Акане йшла поруч із Крістіаном, намагаючись заспокоїтися. Його впевнена хода, ніби він був господарем усього навколо, дивувала її. Принц тримав її за руку, і його спокійна присутність наче давала їй змогу відчути трохи більше впевненості. Вона, намагаючись не виглядати занадто помітною, рухалася за ним, намагаючись уникати поглядів перехожих.

Провулок незабаром закінчився, і вони вийшли на більш жваву вулицю. Люди снували туди-сюди, не звертаючи на них уваги, але Акане відчувала на собі безліч ненав’язливих поглядів. Вона підсвідомо підтягнула капюшон ближче до обличчя, але навіть це не давало їй відчуття захисту.

— Ті люди… вони справді боялися мене? — запитала вона тихо, більше задумуючись, ніж очікуючи відповіді.

Крістіан, не сповільнюючи кроку, відповів:

— Ні, це не ти їх налякала. Вони бояться того, що їм сказали, бояться своїх вигадок. Їхні страхи вкорінені в забобонах, і вони сприймають тебе через призму цих вигаданих образів. Тому те, що вони бачать — це лише їхні власні упередження.

Дівчина мовчала, слухаючи його слова, намагаючись знайти спокій у цих поясненнях. Вони йшли кілька хвилин у тиші, і, хоч натовп навколо них трохи зменшувався, Акане почала відчувати, як її плечі розслабляються. З Крістіаном поруч вона відчувала себе менш вразливою, хоча думки про інцидент з чоловіками не відступали.

Несподівано, в її серці прокинулася потреба висловити подяку. Вона сповільнила крок, загальмувала себе і зупинилася, намагаючись зібратися з думками.

— Дякую вам за те, що зупинили їх, — сказала вона тихо, намагаючись вимовити ці слова без сорому. — Я… я могла потрапити в біду.

Крістіан не повернувся до неї, але знизив швидкість, даючи зрозуміти, що чує її.Натовп почав рідшати, шум ринку поступово стихав. Вулиця стала трошки пустішою, а час наближався до пізньої години.

— Ти справді змусила мене переживати, — відповів він після паузи. — Як ти опинилася в такій ситуації?

Акане відчула, як її щоки червоніють. Вона не могла не думати про те, як необережно потрапила в таку небезпеку.

— Відколи я опинилася в цьому тілі, здається, всі неприємності слідують за мною.

Крістіан не відповів, і вони йшли ще кілька хвилин. Акане помітила, що його рука не відпускає її — контакт здавався природним, хоча вона не знала, як правильно до цього ставитися.

Вулиця вела їх до замку, але серце Акане все ще було переповнене питаннями. Якби не Крістіан, як би вона змогла вибратися з того провулка? Якби він не зупинив нападників, що було б далі? В її розумі крутилися думки про те, чому вона потрапила в цю ситуацію, і чому саме її волосся викликало такі реакції.

Тепер, коли вона вже трохи заспокоїлась, з’явилось ще одне питання, яке терзало її.

— Ваша Високість, — почала вона, зупиняючи його на мить, — про які саме байки ви говорили? Що за забобони існують тут, у цих землях? 

Крістіан сповільнив ходу і зупинився поруч з нею. Його погляд став серйозним, але він не виглядав здивованим її питанням.

— Це просто старі казки, — відповів він після паузи, але в його голосі було щось таке, що змусило Акане не відпускати тему.

— Будь ласка, — промовила вона, виявивши більше настирливості, ніж раніше.

Крістіан оглянув її, здавалося, вагався, і нарешті промовив, повільно, обираючи слова:

— Є одна легенда, яка передається від покоління до покоління. Це історія про відьму Фіорелу. Вона була могутньою і зловісною, з волоссям, яке палахкотіло, як полум’я. Її магія була темною, пов’язаною з забороненими ритуалами крові. Легенда говорить, що вона була страчена, тут, на площі Ліндорума, коли її сила стала надто великою для цієї землі. Але перед  смертю вона прокляла світ, і її магія залишила слід у нових поколіннях — у тих, хто народжувався з волоссям, що палало, мов вогонь. Цей знак став символом людей, чиї тіла нібито несли в собі частину її темної магії.

Принц знову подивився на Акане і додав, з посмішкою, що трохи гасила серйозність його слів:

— Але це все вигадки. Байки, які поколіннями передавалися, аби лякати дітей і тримати людей у страху. Насправді твоє волосся не має нічого спільного з магією чи прокляттям.

Акане замислилася, прислухаючись до його слів. І хоча Крістіан намагався подати це як просту вигадку, її відчуття не покидало. Те, що він говорив, не звучало як просто байка. Щось у його голосі, у його погляді, змушувало її сумніватися в тому, що це всього лише історія.

— Ви справді вважаєте, що це просто вигадка? — запитала вона тихо, не в змозі приховати невеликий сумнів у голосі. Її погляд залишався на ньому, і вона намагалася зрозуміти, чому йому було так важливо запевнити її у цьому.

Крістіан, здавалося, не помітив її зміни, адже він відповів рівно, без особливих емоцій:

— Я кажу, що це лише легенда. Щось, чого не можна сприймати серйозно. Всі ці страхи, всі ці забобони — це те, що живе в умах людей, а не в реальному світі.

Акане не могла стримати відчуття, яке охопило її, коли вона почула слова Крістіана. Для неї ця легенда стала чимось більшим за просту казку. Вона відчула, як на серце накочується тягар. Слова про відьму, її прокляття, магію — все це несподівано зв’язалося з тими спогадами, які вона іноді бачила в снах. Спогадами Леї, її болем, відчаєм, і тим неприязним поглядом, яким її оточували люди.

Вона згадала, як у снах Лея не просто переживала болісні моменти, але й бачила, як її власний батько, той, хто мав би бути її захисником, дивився на неї з гнівом і ненавистю. Її минуле було сповнене страху і відрази від тих, хто мав би любити.

 І тепер, коли Акане слухала про прокляття Фіорели, вона зрозуміла, що саме це могло бути причиною того, чому Лея, і тепер вона сама, стали об’єктами такого відношення.

— Тепер я розумію, — тихо сказала Акане, її голос звучав збуджено і водночас спокійно, ніби вона нарешті знайшла відповідь на питання, яке давно мучило її. — Це не просто історія. Це пояснення всього того болю, що я бачила у снах Леї. Це пояснює, чому вона… чому її батько так відносився до неї. І чому люди… чому вони дивляться на мене так, наче я щось страшне.