Розділ 17

Акане сиділа за столом у своїй кімнаті, уважно вдивляючись у сторінки товстої книги, яку приніс їй слуга. Світло від масляної лампи було тьмяним, створюючи навколо неї коло тепла, тоді як кути кімнати залишалися огорнутими в сутінки. Важкий запах старого паперу змішувався з легкими нотками прянощів, які, здавалося, ввібралися в стіни цього замку.

У кімнаті панувала тиша, порушувана лише тріском гніту лампи та шелестом сторінок. Однак у душі Акане все було далеко не так спокійно. Її рука, що тримала перо, тремтіла. Сторінка перед нею вже вкрита незграбними літерами, які здавалися їй жалюгідною пародією на те, що вона намагалася скопіювати.

— Як можна бути такою незграбною? — прошепотіла вона сама до себе, відштовхуючи перо подалі.

Це тіло… Воно її не слухалося. У її світі писати було для неї природно, як дихати. А тут навіть найпростіші рухи викликали роздратування. Її пальці, занадто тендітні, не могли правильно тримати перо, а рука немов не звикла до таких точних дій.

Акане поглянула на чорнильні плями, що прикрашали папір, і відчула, як серце стискається від безсилля. Навіть базові речі здавалися тут нездоланними. Її нове життя вимагало від неї пристосування до кожної деталі, і це було нестерпно.

Вона зітхнула, витираючи пляму на столі кінцем хустки

Її завдання на сьогодні було простим — копіювати текст із книги, вивчаючи алфавіт і починаючи розуміти нову мову. Її наставник Освальд не раз повторював, що це важливо для її адаптації, але кожна літера здавалася їй викликом. 

З арифметикою справи йшли краще. Її знання з попереднього світу тут знайшли своє застосування. Додавання, віднімання, множення — усе це вона розуміла миттєво. Освальд, який викладав їй основи науки, не приховував свого здивування, коли вона легко розв’язувала задачі, але при цьому не могла навіть написати цифру акуратно.

Читання йшло трохи швидше, ніж письмо. Алфавіт цього світу частково нагадував англійський, і хоча символи були незвичними, їх логіка та форма здавалися їй знайомими. Вона вже майже запам’ятала весь алфавіт, але кожна сторінка, яку вона перегортала, нагадувала про прірву, що розділяє її та справжнє володіння новою мовою.

Раптовий стукіт у двері перервав її думки. Лея підняла голову, здивована. Уже вечір, і ніхто зазвичай не турбував її у цей час.

— Заходьте, — сказала вона, намагаючись надати голосу впевненості.

Двері відчинилися повільно, пропускаючи до кімнати Роберта. Його постать у довгому темному плащі виглядала, як завжди, впевненою. Очі, схожі на два вуглинки, уважно ковзнули по кімнаті, зупиняючись на ній.

— Добрий вечір, пані Лея,— привітався він низьким голосом, схиливши голову.

— Добрий вечір, — відповіла вона, обережно дивлячись на нього.

Роберт наблизився, тримаючи в руках звичний блокнот, у якому він завжди щось занотовував. Його рухи були плавними, майже котячими, але в них вчувалася прихована сила.

— Я прийшов дізнатися, як ви, — сказав він, уважно вдивляючись їй в очі.

Акане відчула, як у грудях щось стислося.

— Все добре, — відповіла вона, але тон її голосу здався навіть їй самій напруженим.

Роберт не зводив із неї очей.

— А як щодо головного болю чи запаморочень? Ви помічали щось подібне? — запитав він, нахиливши голову.

Акане замислилася. Головний біль з’являвся кілька разів за останній тиждень, але це було незначно. Навіть сьогоднішній після пробудження, не був таким сильним, як в перші дні.

— Ні, нічого серйозного, — відповіла вона, не бажаючи, щоб він підозрював про її сумніви.

Роберт занотував щось у блокнот, кивнув і продовжив:

— Ви приймаєте мікстуру, так?

— Так, — швидко відповіла вона, хоча навіть сама згадка про ту рідину викликала в неї відразу.

— І… — він замовк, ніби збирався сказати щось важливе. — Ви не помітили нічого незвичайного після її прийому?

Акане примружила очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, скажімо, будь-які зміни у ваших звичках, апетиті, самопочутті?

Це питання застало її зненацька. Акане мимоволі напружилася.

Вона задумалася, а потім кивнула:

— Мабуть, апетит трохи покращився.

— І якій їжі ви віддаєте перевагу? — його голос звучав настільки невимушено, що це викликало у неї підозру.

— Зазвичай щось м’ясне, — зізналася дівчина, уважно стежачи за його реакцією.

Роберт уважно подивився на неї, його обличчя залишалося спокійним, але в погляді промайнуло щось, чого Акане не змогла прочитати.

Роберт записав це і спокійно відповів:

— Це добре. Ваш організм, очевидно, потребує більше заліза для відновлення. Мікстура мала би покривати цю потребу, але, можливо, мені варто допрацювати рецептуру.

Акане нахмурилася. Щось у його словах змусило її насторожитися.

Він знову щось занотував і підвів голову.

— Пийте мікстуру регулярно. Це важливо.

— Як довго? — запитала вона, намагаючись не видати свого занепокоєння.

— Ми поговоримо про це пізніше. На разі вам потрібно довіритися мені, — сказав він так, ніби це була кінцева істина.

Роберт ще раз кивнув і пішов, залишивши її саму в кімнаті.

Акане кілька хвилин сиділа нерухомо, вдивляючись у закриті двері. Її тіло наче закам’яніло, а в голові безладно роїлися думки. Важке мовчання, яке панувало в кімнаті, здавалось, тиснуло на неї. Погляд дівчини повільно перемістився до краю столу, де стояла порожня пляшечка з-під її ліків.

Вона простягнула руку, обережно торкнулася холодного скла, ніби побоюючись, що воно може вибухнути від одного дотику. Її пальці ковзнули по гладкій поверхні, стискаючи пляшечку, яка здавалася напрочуд легкою, майже невагомою.

“Що насправді в цьому зіллі? І чому вони так наполягають, щоб я його пила?” — промайнула думка, пробуджуючи хвилю сумнівів.

Її брови злегка зійшлися, утворюючи задумливу зморшку на лобі. Вона крутила пляшечку в руках, пильно розглядаючи її, ніби намагаючись знайти відповіді на дні посудини. Рідина давно зникла, залишивши лише тонкий наліт на скляних стінках.