Розділ 15

Акане не була впевнена, чи принц виконає її прохання. Її слова звучали простими, але за ними стояло складне бажання, яке він, ймовірно, міг навіть не оцінити. Вона не мала жодної впевненості, що він погодиться. У його світі, серед тих, хто мав владу і силу, це, мабуть, було дрібницею, але для неї — це було все. Це був її перший крок до змін, перший крок, щоб зрозуміти, чи зможе вона повернутися додому, чи цей новий світ стане її домівкою. У будь-якому разі, уміння читати стане важливим інструментом у її подальшому житті.

Принц, який завжди здавався холодним і недоступним, погодився допомогти, навіть не зважаючи на те, що її прохання могло здатися йому пустою витратою часу.

Акане не могла не відчути, що за його рішенням приховано не лише доброту, але й певний розрахунок. Можливо, це був його спосіб тримати її під контролем, нав’язати свої умови або просто перевірити її рішучість. Але навіть якщо це було так, вона не могла відмовитися від цієї можливості. Він пообіцяв знайти їй вчителя, і цей крок став для неї важливим — шансом, який вона не могла втратити.

Вона йшла по коридору, вже готуючи себе до того, що їй доведеться вивчити багато нового, і почувалася так, наче знову потрапила в початкові класи, де кожен новий крок — це початок чогось незвіданого. Вміння читати здавалось таким важливим, але й одночасно таким простим завданням у порівнянні з іншими труднощами, які вона мала подолати.

Її роздуми про навчання порушили голоси та кроки, що наближалися з кінця коридору. Акане обернулася і побачила двох служниць, які наближалися до неї з швидким кроком. Вони зупинилися перед нею, одна із них зробила крок уперед.

— Вибачте, пані, — сказала він, схиляючи голову. — Леді Елізабет чекає вас у своїх покоях. Вона бажає зустрітися.

Акане відчула, як її серце стислося, коли служниця вимовила ім’я. Воно звучало, наче дзвін, який сповіщав про щось невідворотне. Наречена принца Крістіана, жінка, яка мала стати його дружиною і майбутньою королевою, викликала її до своїх покоїв. Від цієї новини в грудях з’явилося глухе, напружене відчуття, яке вона не могла пояснити. Її пальці ледь помітно здригнулися, але вона швидко змусила себе взяти під контроль свої емоції.  

Вона ще не зустрічалася з Елізабет особисто, але вже знала про неї достатньо, щоб бути настороженою. Картина, яку вона випадково побачила в коридорі кілька днів тому, досі стола перед її очима. Тоді вона, ховаючись у тіні, стала свідком сцени, яка багато що розповіла про наречену принца. Леді Елізабет, здавалося, була втіленням витонченості та грації, але за цією зовнішньою досконалістю ховався характер, схожий на лезо кинджала — гострий, небезпечний і непередбачуваний.  

Леді Елізабет грубо та зухвало поводилася однією із служниць.  Її гнів здавався непропорційним до її провини, і, хоча Акане не хотіла втручатися, ця сцена змусила її ховатися за колоною, щоб залишитися непомітною. Вона добре запам’ятала той холодний погляд і різкий голос, що розривав тишу коридору, а також те, як легко дрібниця могла викликати у Елізабет спалах люті. Вона зрозуміла, що за її красою ховалися капризність і жорстокість, які могли проявитися в будь-який момент.

І тепер ця жінка захотіла зустрітися з нею.  

— Леді Елізабет? — перепитала Акане, намагаючись приховати хвилювання. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася легка напруга.  

— Так, пані, — підтвердила служниця, яка стояла перед нею. Її постава була прямою, але в очах читалося щось схоже на співчуття. — Вона чекає на вас.

Акане кивнула, стримуючи бажання поставити ще кілька запитань. Вона знала, що це було б марно. Служниця лише передала наказ, і тепер їй доведеться зіткнутися з невідомим.  

— Добре, я йду, — сказала вона коротко, і служниця жестом запросила її слідувати за собою.  

Коридори замку здавалися довшими, ніж зазвичай. Кам’яні стіни, освітлені м’яким світлом факелів, здавалося, тиснули на неї. Її кроки луною відбивалися від підлоги, і цей звук здавався їй занадто гучним. Акане намагалася зосередитися, змушуючи себе не думати про те, що чекає попереду.  

Коли вони дійшли до масивних дверей, служниця зупинилася. Її рука м’яко постукала в дерево.  

— Входьте, — пролунав голос із-за дверей. Мелодійний і холодний, як лезо, що торкається шкіри, він змусив серце Акане завмерти на мить. 

Служниця відчинила масивні двері з темного дерева, і Акане зробила крок уперед.

Кімната, в яку Акане потрапила, була величною і лякаюче холодною, випромінювала стриману розкіш. Величезне ліжко з високим головним узголів’ям, обитим темним оксамитом, домінувало в центрі приміщення. М’яке сріблясте світло місяця проникало через велике вікно, заливаючи кімнату ніжним сяйвом, що малювало на підлозі з темного дерева складні візерунки. Біля стіни стояла величезна дзеркальна шафа, відбиваючи глуху темряву кімнати, а також два антикварні крісла, розташовані поруч із каміном. Один з них був зайнятий леді Елізабет — її постава була граціозна і впевнена, і навіть в напівтемряві її очі світилися холодним блиском. Камін, на протилежній стіні, ледве тлів, кидаючи м’які, тремтливі тіні на простір, що розгортався навколо.

Жінка навіть не підвела погляду, коли двері зачинилися за Акане. Вона тримала в руці кришталевий келих із вином, а полум’я відбивалося в рубіновій рідині, надаючи їй вигляду крові. Її обличчя залишалося непроникним, але кожен порух був сповнений контролю й гідності. Волосся спадало темним шовком на плечі, і навіть у цій напівтемряві її очі сяяли гостро, наче різьблений кришталь.

— Пані Лея, — промовила вона, нарешті повернувши голову в бік гістьї. Її голос був рівний і точний, мов крижана вода, що розбивається об камінь. — Нарешті. Ви змусили мене чекати.

Акане зробила короткий уклін, хоча її інтуїція кричала, що ця ввічливість тут не врятує.

— Леді Елізабет, — тихо відповіла вона, піднімаючи голову. Її голос залишався спокійним, хоча пальці несвідомо вп’ялися в тканину спідниці. — Я прийшла, щойно отримала ваш наказ.