Розділ 11

Сутінки обіймали замок, коли надворі почувся гуркіт коліс карети, що наближалася до головних воріт. Акане стояла біля вікна своєї спальні, спершись на холодне підвіконня, і спостерігала за тим, як до замку прибуває гість, на якого чекали всі. Леді Елізабет, член королівської родини, наречена принца Леонеля, була у центрі розмов останніх кількох днів, і тепер вона тут.

Карета, запряжена чотирма чорними, мов ніч, кіньми, підкочувала до парадного входу. Візок був вишукано оздоблений, із золотим гербом королівської династії, який яскраво відблискував у слабкому світлі ліхтарів. Супровід із вершників у багряних мантіях і з мечами на поясах підкреслював її високий статус.

Дівчина затримала погляд на екіпажі, відчуваючи якесь незрозуміле хвилювання. Її увагу привернула витонченість деталей — розкішний чорний оксамит завіс, різьблені дерев’яні прикраси, інкрустовані сріблом. Навіть у дрібницях відчувалася велич королівської крові.

Біля входу зібралася чимала кількість слуг. Вони стояли рівними рядами, з похиленими головами, готові вітати гостю. Два принци — Крістіан і його молодший брат Габріель  — виділялися серед натовпу своєю поставою й елегантністю. Принц Крістіан, у своєму темно-синьому камзолі із срібною вишивкою, виглядав особливо велично, хоча його обличчя залишалося непроникним.

Коли двері карети відчинилися, м’яке світло торкнулося постаті, яка з’явилася всередині. Спершу на землю ступила витончена ніжка в оксамитовій туфельці, прикрашеній дрібними діамантами. Принц Крістіан галантно простягнув руку, допомагаючи гості зійти.

І тоді Акане побачила її.

Леді Елізабет була уособленням досконалості. Її довге, як плин ріки, каштанове волосся спадало хвилями на плечі. Шкіра, бліда й бездоганна, нагадувала мармур, освітлений м’яким місячним сяйвом. Її очі були незвичайного відтінку — насиченого темно-бурштинового, з відблиском червоного, що ніби випромінювали магнетизм. Високі вилиці, тонкий ніс, ледь помітна усмішка на губах, нафарбованих у колір стиглої вишні — усе це створювало образ, який захоплював і водночас лякав.

Її сукня, темно-вишнева, з довгим шлейфом, була щедро оздоблена чорним мереживом і коштовним камінням. Вона йшла, тримаючись гордо, але її рухи залишалися плавними, мов у тіні. Кожен її крок був продуманий, кожен погляд — наповнений стриманою гідністю.

Коли вона взялася за руку принца Крістіана й ступила на кам’яну доріжку, вони на мить стали єдиним цілим. Дівчина затамувала подих: вони виглядали, немов ідеальна картина. Двоє бездоганних створінь, народжених для того, щоб бути разом.

Проте в цей момент у голові Акане спливла думка, яка досі викликала в неї збентеження: вони ж двоюрідні брат і сестра. Для неїце було незрозуміло й неприйнятно. Але тут, у цьому світі вампірів, такі шлюби були звичними, політичними союзами, укладеними для збереження чистоти крові.

Раптом погляд принца Крістіана піднявся вгору й зупинився на її вікні. Серце Акане завмерло. Його очі, темні й проникливі, мовби знайшли її серед тіней. Цей погляд тривав лише мить, але він був настільки ясним, що Акане відчула, як її кров застигла в жилах.

Вона відступила від вікна, ніби боялася, що її присутність можуть помітити. Залишившись у тіні, вона торкнулася рукою грудей, намагаючись заспокоїти серце, яке тепер шалено.

Дівчину охопило дивне почуття сорому, немов вона випадково стала свідком чогось чужого і недоступного для неї. Це не було почуття провини, бо ніщо не вказувало на те, що вона зробила щось неприпустиме, але відчуття, що її присутність тут не зовсім правильна, не полишало. Вона на мить зупинилася, торкаючись холодної стіни, намагаючись знайти внутрішній баланс. Ні, її погляди не мали б потрапити туди, в їхнє приватне життя. І коли її погляд зустрівся з очима принцем, її немов би зловили на гарячому.

Поруч з ним, леді Елізабет виглядала такою бездоганною, ніби вони були частинами однієї великої картини. Вони виглядали як ідеальна пара — гармонійні, створені один для одного. Всі навколо могли це бачити, і Акане теж не могла відвести очей від них. Але ось цей факт — що вони двоюрідні брат і сестра, — повертав її думки назад, змушуючи думати, що не все так однозначно може бути в їхньому шлюбі. 

Коли дівчина знову виглянула у вікно, їх уже не було в полі зору. Карета від’їхала, а двоє, здавалося, розчинилися в темряві, залишивши після себе тільки ту мить, що вона застала. 

Бал, що мав відбутися незабаром, був уже на горизонті, і все у замку відчувало наближення цього великого святкування. Запалювалися ліхтарі на вулиці, їхнє м’яке світло розливалося по тротуарах, немов золоті палаючі смужки, що вели до замку, а темрява повільно відступала перед цим світлом. 

Усе навколо набувало святкового вигляду: обслуга поспішала з останніми приготуваннями, важкі двері замку повільно відчинялися, запрошуючи гостей. Акане дивилася на цей процес, спостерігаючи за тим, як життя замку вирувало поза її межами. Вона не була запрошена, і, можливо, це було на краще. Вона б не змогла бути частиною цього блиску і гучних розмов.

Просто спостерігала за тим, як ліхтарі розгортають свою світлу павутину, мов неймовірно красивий, але не для неї, спектакль.

Акане навіть не помітила, як двері її спальні тихо відчинилися. Легкий скрип дерева загубився серед звуків замку, що лунали з коридору. Лише коли слабке світло з коридору злегка порушило тінь у кімнаті, вона зрозуміла, що не сама.

Повільно повернувшись, вона побачила його. Принц Крістіан стояв на порозі, мовби виринув із самої тіні. Його постать здавалася майже примарною, однак влада і спокій, що виходили від нього, були цілком реальними. Світло з коридору ледь торкалося його обличчя, підкреслюючи різкість рис і владність погляду. Він стояв нерухомо, але його присутність наповнювала кімнату важкістю, яку Акане відчула всією шкірою.

Її серце забилося швидше. Вона змусила себе відвести погляд, але це не позбавило її відчуття, що він бачить більше, ніж вона хоче показати.