Розділ 10

У замку панувала незвична атмосфера. Коридори, зазвичай тихі й холодні, тепер стали напрочуд жвавими. Гучний шурхіт тканин, стукіт підборів по кам’яних підлогах, дзвін металевих підносів — усе це створювало відчуття, що замок, немов живий організм, прокинувся й готувався до чогось грандіозного. Підготовка до балу Повнолуння була в самому розпалі.

Служниці носили підноси з розкішними наїдками до кухонь, інші — величезні сувої дорогих тканин для оздоблення залів. Навіть ті, хто завжди мовчки виконував свою роботу, тепер обговорювали щось пошепки, ховаючи усмішки. Садівники приводили до ладу клумби, що виднілися з вікон, а головний управитель особисто контролював кожну деталь.

Акане, яка спостерігала за всім цим зі своєї кімнати, відчувала дивну відчуженість. Після того, як вона втратила свідомість під час останньої зустрічі з принцом, він ні разу не викликав її до себе. Це здавалося незвичним, але, водночас, принесло їй дивне полегшення. Вона не знала, чим було викликане його мовчання, але була вдячна. 

Після того інциденту вона почувала себе особливо слабкою. Її тіло потребувало спокою, і Акане дала йому час. Вона майже весь час спала, і це був не тривожний сон, а глибокий і безтурботний, навіть незвично довгий. Вона засинала і прокидалася без спогадів про сновидіння, без страху чи тривоги. Це було дивно, але водночас приємно.

Проте її спокій був порушений вранці, коли служниці, як завжди, принесли їжу. Цього разу, поруч із тарілкою зі звичними стравами, стояв маленький скляний флакон, наповнений густою темною рідиною.

Дівчина зупинилася, побачивши його. Флакон здавався чужорідним у цьому звичному наборі. Вона підняла його кінчиками пальців, розглядаючи скляну поверхню й загадкову субстанцію всередині.

— Що це? — запитала вона, звертаючись до служниці. Її голос звучав спокійно, але в очах блищав інтерес і недовіра.

Служниця, молода дівчина з блідою шкірою й опущеним поглядом, затрималася на місці, ніби боялася відповісти.

— Це ліки, пані, — нарешті сказала вона. — Їх приготував лікар Роберт за наказом Його Високості.

— Ліки? —  Акане підняла брови. Вона обережно повернула флакон у руках, уважно розглядаючи темну рідину. — Для чого вони?

— Це мікстура від малокрів’я, пані, — втрутилася інша служниця, старша й більш впевнена. — Лікар сказав, що вона допоможе вам швидше відновити сили. Ви маєте приймати її щоранку після сніданку. Це наказ принца.

Дівчина  напружилася, почувши останні слова. “Наказ…” — подумала вона. Ці ліки, можливо, справді мали допомогти їй, але її насторожувала сама ідея примусовості.

Вона знову глянула на флакон. Темна рідина всередині виглядала густою і важкою, а її вигляд викликав більше запитань, ніж відповідей.

— Принц дбає про ваше здоров’я, — додала служниця, помітивши її нерішучість.

“Дбає? Чому?” — Акане недовірливо скривилася. Вона не знала, чи принц Крістіан справді хоче допомогти їй, чи за цим стоїть щось більше. У її світі ліки були прозорими: їхні склади, інструкції й дозування були зрозумілими. Тут же ця мікстура викликала в неї лише страх і підозри.

Вона не вірила, що її хочуть отруїти. Принц мав би інші способи позбутися її, якби це було потрібно. Але щось у цьому флаконі вселяло їй тривогу. “Навіщо вони? Що зі мною зробить ця рідина?” — думки одна за одною проривалися в її свідомість.

Вона опустила флакон на стіл, відчуваючи, як напруга стискає її грудну клітку. Вона не могла змусити себе пити ці ліки, принаймні поки не дізнається про них більше.

— Передайте лікарю Роберту, що я вдячна, але наразі не потребую цієї мікстури, — твердо сказала вона.

Служниці обмінялися поглядами. Старша з них нахилилася:

— Пані, це прямий наказ Його Високості. Ви маєте приймати її.

— Інакше що? — Лея підняла на служницю погляд, у якому засяяв виклик.

Жінка не відповіла, лише злегка схилила голову, натякаючи на те, що накази принца не обговорюються.

Акане відчувала, як усередині неї піднімається хвиля опору. Вона знала, що ризикує викликати гнів принца, але думка про те, щоб підкоритися й випити те, чого вона не розуміла, була для неї неприйнятною.

Дівчина перевела погляд на флакон, який стояв на столі, мов німа загроза. Усередині неї боролися дві сили: страх перед можливими наслідками непокори й тверде небажання підкорятися без пояснень.

— Добре, — промовила вона нарешті, змусивши служниць полегшено зітхнути. — Але перед тим, як щось випити, я хочу поговорити з лікарем Робертом. Нехай він прийде до мене.

Молодша служниця кивнула, швидко залишивши кімнату, а старша залишилася, насторожено спостерігаючи за Акане. Її погляд був таким же холодним і відстороненим, як завжди.

Кілька хвилин минуло в напруженій тиші. Нарешті двері відчинилися, і до кімнати зайшов Роберт, спокійний, мов завжди. 

— Ви хотіли мене бачити, пані? — запитав він, зупинившись біля столу.

Дівчина піднялася зі свого місця, схрестивши руки на грудях.

— Так. Ви можете пояснити, що це? — вона вказала на флакон із темною рідиною.

Роберт уважно подивився на неї, перш ніж відповісти:

— Це засіб, який допоможе вам відновити сили. Як ви самі помітили, ваше самопочуття останнім часом залишає бажати кращого. Ця мікстура — результат наших ретельних досліджень і розрахунків.

— І чому я маю вам довіряти? — її голос звучав гостро, але вона не збиралася приховувати свого скепсису.

Роберт зітхнув і зробив крок ближче, поставивши свої папери на стіл.

— Пані, ви в замку, під опікою принца Крістіана. Тут ви в безпеці. Якщо б ми хотіли вам зашкодити, це можна було б зробити давно.

— Цікавий аргумент, — промовила Акане, холодно глянувши на нього. — Але це не пояснює, що саме знаходиться в цьому флаконі.

Лікар на мить задумався, перш ніж відповісти:

— Це суміш лікувальних трав і спеціальних компонентів, які покращують кровотворення. Ви страждаєте від виснаження й втрати сил. Мікстура покликана компенсувати це.