Частина восьма - Дивний сон

Акане опинилася у темній кімнаті. Повітря було сирим і затхлим, запах бідності та злиднів пронизував кожен її подих. Її ноги торкалися старої, потрісканої дерев’яної підлоги, але вона не могла рухатися, лише дивилася на те, що відбувалося перед нею.

Кімната була тісною, з низькою стелею, де лампа з тріснутим склом освітлювала лише центр. У кутку стояв стіл, обідраний і нестійкий, за яким сидів чоловік. Його фігура виглядала грубою, похиленою над пляшкою, з якої він робив довгі, змучені ковтки. На його обличчі застигла похмура маска злості та відчаю.

Раптом тихі кроки з іншої частини кімнати порушили тишу. Акане помітила маленьку дівчинку, яка обережно ступала босими ніжками, тримаючи в руках свою стару ляльку. 

Вона підійшла до чоловіка, зупинившись у кількох кроках від нього. Її руде, майже вогняне волосся спадало тонкими хвилями, а яскраво-зелені очі випромінювали невинність і страх водночас. Її маленьке тільце виглядало тендітним у простій, зношеній сукенці, що ледь трималася на її плечах.

— Тату… — голос дівчинки був тихим і боязким.

Чоловік не відповів. Він навіть не глянув на неї, лише продовжував пити.

Дівчинка зробила ще один крок уперед, вагаючись. Вона простягнула руку і злегка потягнула за край його рубашки, ніби боялася, що від одного дотику він вибухне.

— Тату, я… я голодна, — прошепотіла вона, дивлячись на нього знизу вгору.

Ці слова, здавалось, вдарили чоловіка сильніше, ніж будь-який удар. Він різко опустив пляшку на стіл, і звук скла, що вдарилося об деревину, наповнив кімнату.

— Ти знову голодна? — його голос звучав різко, напружено. Він підвів голову, і його очі, налиті гнівом, зустрілися з її. — Усе тобі мало, так?

Вона відступила назад, але він підвівся, раптово рухаючись так швидко, що вона не встигла відреагувати.

— Думаєш, у мене тут бенкет? Думаєш, я можу тебе годувати, коли сам ледве дихаю?

Його голос ставав все голоснішим, перетворюючись на крик, що лунав по всій кімнаті. Він підняв руку, але не для того, щоб заспокоїти її.

— Ти винна в цьому всьому!

Його долоня обрушилася на її обличчя, і звук удару, здавалося, розірвав повітря. Лея впала на коліна, її лялька вислизнула з рук і впала на підлогу.

— Це через Роуз померла! — кричав він. — Через тебе я залишився сам!

Маленька дівчинка прижала руку до щоки, що пульсувала від болю. Її очі наповнилися сльозами, які потекли тонкими струмками по її обличчю.

— Я не хотіла… — прошепотіла вона, але її слова потонули в його криках.

— Ти не хотіла? — він захоплено глузував. — Якби не ти, її б не було в могилі!

Він важко сів на стілець, схопив пляшку і, не звертаючи більше уваги на дівчинку, почав знову пити.

Дитина сиділа на колінах, стискаючи свою сукню маленькими пальцями. Її плечі тремтіли, а з очей лилися сльози. Але вона більше не сказала ані слова. Вона лише повільно потягнулася за своєю лялькою, ніби це була єдина річ, що могла захистити її від цього світу.

Акане відчула такий сильний біль, що її серце, здавалося, ось-ось розірветься. Їй хотілося кричати, кинутися до дівчинки, зупинити все це, але вона не могла. Вона була лише спостерігачем, прив’язаним до цього спогаду, без права втручатися.

Маленька дівчинка, забравши ляльку, піднялася на ноги і повільно крокувала до свого кута, де стояла стара, потріскана корзина, що правила їй за ліжко. Там було кілька шматків тканини, які вона називала ковдрою. Вона присіла на край, стискаючи свою ляльку в руках, як щит від цього холодного й ворожого світу. Її плечі здригалися, але вона намагалася не плакати вголос, знаючи, що це може викликати нову хвилю гніву батька.

Її шепіт був ледь чутний, але Акане вловила його.

— Я нічого поганого не зробила… — дівчинка тремтячим голосом зверталася до своєї ляльки. — Правда ж, мама не злиться на мене?

Вона торкнулася пальцями зношеного обличчя ляльки, ніби це була єдина втіха, яка їй залишилася. Її худі пальці злегка погладили клаптеве волосся, і вона притиснула ляльку до грудей.

Тим часом батько сидів за столом, голосно хекаючи, як людина, що більше не бачить сенсу боротися з реальністю. Він зробив ще один ковток з пляшки, після чого гучно вдарив її об стіл і знову втупився у простір перед собою.

— Виродок, а не дитя…— пробурмотів він, ні до кого не звертаючись.

Ці слова, хоч і сказані тихо, вдарили маленьку дівчинку не гірше, ніж його долоня. Вона опустила голову, намагаючись сховати обличчя в коліна. Сльози текли по її щоках, але вона мовчала.

Темрява у кімнаті здавалася густішою. Акане відчувала, як її серце стискається від болю і обурення. Їй хотілося закричати, зупинити цю жорстокість, але вона могла лише спостерігати.

У якийсь момент світ перед її очима почав тьмяніти. Картина бідного будинку зникала, як і розбите обличчя маленької дівчинки. Залишився тільки звук — тихий плач і глухі удари пляшки об стіл.

Потім усе зникло.

Акане прокинулася різко, ніби виринаючи з темної безодні. Її тіло було покрите потом, а дихання збилося. Вона лежала на своєму ліжку, але серце все ще билося в її грудях, нагадуючи про те, що вона щойно бачила.

— Що це було? — прошепотіла вона, піднімаючи руку до обличчя, ніби могла торкнутися тієї маленької дівчинки, що тільки-но страждала на її очах.

Вона обвела поглядом кімнату, але ніщо не здавалося реальним. Її тіло було важким, наче все, що вона пережила уві сні, відбилося на ній самій.

— Це… були спогади… Леї? — тихо промовила Акане, стиснувши ковдру руками, немов намагаючись втримати себе на місці, не дозволяючи поринути в ці спогади ще глибше. В її грудях наростала тягуча тривога, а розум намагався впорядкувати хаос, що виник у її свідомості. 

Але чому? Чому саме вона стала свідком цього? Чому ці спогади проникли в її свідомість?

Акане повільно підвелася на ліжку, важко дихаючи. Її груди здригалися від важкості, а серце билося нерівно, мов би реагуючи на щось глибше, ніж звичайне хвилювання. Її пальці, мов автоматично, потягнулися до шиї. Вона здригнулася, коли пальці торкнулися того ледь помітного сліду, який залишив принц, коли пив її кров. Ледь помітна, але яскраво відчутна рана на її шкірі нагадувала про це — про його дотик, про його присутність. Її тіло ще відчувало слабкість, наче все, що сталося з нею, залишило свій фізичний слід. Але те, що вона побачила в цих спогадах, вразило її значно більше, ніж будь-яка фізична втома або біль.