Розділ 6

Король Вальдемар правив королівством Лунаріс вже понад півтисячі років. Його правління було міцью, що утримувала світ у рівновазі, але ця рівновага була здобута жорстокими законами вампірів. Він не допускав слабкості ані в собі, ані в своїх підданих. Вампіри були на вершині своєї сили, і навіть чисельність людей, що залишалася в королівстві, не могла зрівнятися з їхньою могутністю.

Найціннішим досягненням короля було не багатство чи військові перемоги, а його спадкоємець — Крістіан. Принц був втіленням ідеалу: сильний, харизматичний, вишуканий і надзвичайно благородний. Його присутність випромінювала владу й впевненість, а погляд рубінових очей міг паралізувати будь-кого, хто наважився б поставити під сумнів його велич. Король пишався Крістіаном, який втілював ідеал гідності та сили, будучи спадкоємцем трону Лунарісу.

Молодший син, Габріель, сильно відрізнявся від свого брата. Хоча він не мав тієї величі, якою славився Крістіан, його розум і хитрість ставали незамінними в багатьох справах. Габріель завжди захоплювався своїм старшим братом, бачачи в ньому зразок досконалості. Це захоплення поступово переросло в одержимість, і з кожним роком, замість захоплення, в ньому почала зріти ревнощі.

Все змінилося, коли до замку привели Лею — загадкову й надзвичайно красиву дівчину, яку подарували Крістіану на його двадцятиріччя. Її риси обличчя були тонкими й правильними, а глибокі очі, що блищали, як два смарагди, магнетично притягували погляди, не залишаючи байдужими. Ходили чутки, що її рідний батько продав її, адже зовнішність дівчини була незвичною для цих країв, і це лякало багатьох, навіть його самого. Руде волосся викликало неабияке занепокоєння серед місцевих — тут воно вважалося чимось неприродним, а деякі вірили, що це приносить нещастя. У світі, де народні повір’я й легенди мали велике значення, руде волосся було символом чогось дивного, а іноді й небезпечного.

Але найбільшим шоком стало те, що Лея була Обраною. Її кров мала унікальні властивості, здатні живити вампірів набагато сильніше, ніж звичайна людська. Це встановлювало між нею та Крістіаном особливий зв’язок, що з кожним разом лише міцнів, коли він пив її кров. 

Лея стала центром його світу, і все, що він робив, тепер було зосереджено навколо неї. Він був поглинений її існуванням, її думками, її присутністю. Вона більше не була просто частиною його життя — вона стала необхідністю, такою ж важливою, як і сама його сутність.

Це зводило Габріеля з розуму. Він спостерігав, як його брат віддаляється, і кожен його жест до Леї викликав у нього відчуття, що він опиняється у тіні. Ревнощі зростали з кожним днем, перетворюючись на гірку ненависть до цієї “нікчемної дівчини”. В очах Габріеля Лея була лише інструментом, що зводив Крістіана на шлях, який йому не належав, і, на його думку, вона не мала права тримати в руках таку силу.

Коли Лея намагалася втекти з замку, Габріель побачив у її поведінці слабкість і зраду. Це стало для нього підтвердженням її нікчемності. І коли він дізнався, що вона намагалася накласти на себе руки, щоб уникнути повернення до Крістіана, його ненависть досягла апогею.

Габріель більше не міг стримувати свої почуття. Для нього це було не просто поранення брата, а удар по їхній родині, по честі вампірів. У його очах Лея була не лише слабкою, а й зневажала все, що Крістіан представляв.

Сцена в саду була кульмінацією його гніву. Коли він побачив її, таку беззахисну і заплакану, його обурення проривалося через край. Але навіть у той момент, коли всі його почуття прагнули вибухнути, Габріель стримався. Бо, попри свою ненависть до Леї, любов до брата залишалася сильнішою.

Та в глибині душі він вирішив: ця дівчина не гідна їхнього світу, їхньої сили. І він обіцяв собі, що знайде спосіб довести це.

Габріель повернувся до своїх покоїв, намагаючись заглушити думки, що розривали його зсередини. Його руки все ще тремтіли від напруги після зустрічі з Лея у саду. Її образ, заплаканий і крихкий, ще більше підпалював його лють, але зараз він потребував чогось іншого.

Нервове збудження, яке накопичувалося в його тілі, вимагало виходу. В глибині душі він знав, що це було безглузде виправдання, але він прагнув хоча б на мить забути про ненависть і ревнощі, які душили його. Його погляд зупинився на одній зі служниць, яка саме проходила повз, несучи піднос із напоями.

— Ти, — промовив він холодно, зупинивши її крижаним поглядом.

Дівчина здригнулася, її обличчя зблідло, але вона покірно зупинилася, тримаючи піднос у руках. Вона знала, що означає цей тон і цей погляд. Служниці замку завжди повинні були бути готовими виконувати будь-які забаганки господарів, особливо молодого принца, який був відомий своєю мінливою і непередбачуваною вдачею.

— Залиши це, — коротко кинув Габріель, киваючи на піднос, а потім жестом вказав їй іти за ним.

Дівчина мовчки підкорилася, хоча її серце калатало від страху. Вона не сміла чинити опір, знаючи, що будь-яка відмова може обернутися для неї катастрофою.

Коли двері до його покоїв зачинилися за ними, Габріель відкинув свій напускний спокій. Його рухи були різкими, майже грубими, коли він підійшов ближче. Він схопив дівчину за підборіддя, змусивши її підняти погляд. Її очі тремтіли, але вона мовчала, покірно дивлячись у його холодне, повне внутрішньої бурі обличчя.

— Ти боїшся мене, правда? — запитав він тихим, але жорстким голосом, нахилившись ближче.

Дівчина стиснула губи, намагаючись не видати свій страх, але її тривожне серцебиття видавало її з головою.

— Правильно робиш, — прошепотів він, його голос став майже інтимним, але від цього ще більш лякаючим.

Він торкнувся її шиї, відчуваючи, як швидко пульсує кров під ніжною шкірою. Габріель закрив очі, вдихнувши її запах. Він не хотів вживати кров зараз, не хотів руйнувати цю мить контролю, але її страх і трепет приносили йому дивне задоволення.

Це була лише гра, спосіб заглушити хаос, який вирував усередині нього. На мить він міг забути про Лею, про брата, про все, що роз’їдало його душу. Служниця для нього була лише інструментом, ніким і нічим більше.