Частина пʼята - Зустріч в часу (2)

Акане не витримала. Серце калатало в грудях, а страх стискав її горло. Вона піднялася на ноги і побігла, не зважаючи на біль, який пронизував її тіло, і сльози, що беззвучно котилися по щоках. Кожен її крок був важким, немов земля під ногами ставала важчою з кожною миттю. Весь сад, наче закрутившись у вихор, обертався навколо неї.

 Але його слова… його погляд… Акане не могла їх позбутися. Як боляче було чути, як він говорив про неї і принца, про їхні стосунки, які вона не могла зрозуміти. Як важко усвідомлювати, що тут, у цьому світі, вона була не просто чужою — вона була безправною, беззахисною. Ці емоції повільно поглинали її, ніби невидимий монстр, що їв її зсередини.

Вона не хотіла зупинятися. Тікала, немов одержима, ховаючись у темряві, що знову огортала сад. Де ж була та свобода, про яку вона мріяла? Її серце билося так швидко, що вона навіть не усвідомила, як опинилася біля виходу, готова вирватися з цього місця, що, здавалось, її душило.

Акане намагалася забути обличчя того чоловіка, його слова, його ненависть. Але це було неможливо. Те, що сталося, залишилось з нею, немов важкий тягар, якого не можна скинути.

Її вигляд був жалюгідним: заплакане обличчя, очі червоні від сліз. Вона не хотіла, щоб хтось бачив її такою. І хоча Акане намагалася триматися, страх і біль поглинали її, залишаючи тільки порожнечу. Швидким кроком вона вирушила до своєї кімнати, щоб сховатися від чужих поглядів, бути на самоті й спробувати взяти себе в руки.

Не оглядаючись, вона поспішала крізь алею, намагаючись дихати рівно, аби не впасти в паніку. Неймовірний біль і почуття, що все, що відбувається, чужне і страшне, переслідували її з кожним кроком. Ніхто не мав права так з нею поводитись. Вона не Вона не думала про те, кого може зустріти в коридорі. Відчайдушно прямуючи вперед, Акане несподівано зіштовхнулася з кимось. З-за рогу з’явилася висока постать, і на мить вона застигла, побачивши, хто це був.

Принц.

Його погляд був холодним і важким, а його присутність здавалася непереборною стіною, що огортала її. Акане, не зважаючи на свої внутрішні переживання, застигла на місці, намагаючись приховати своє хвилювання. Її серце калатало в грудях, але вона не могла ані рухатися, ані заговорити. Принц поглянув на неї, і цей погляд, його холодна, майже безжальна увага, відчувалася, як удар, що виводить з рівноваги.

Всі слова, які вона хотіла сказати, застрягли на губах. Вона тільки намагалася зберегти спокій, хоча всередині все кипіло.

Коли принц побачив сльози на її очах, його вираз обличчя миттєво змінився. Хоча він не дозволяв собі проявляти співчуття, в його погляді з’явився елемент невідомого розпачу, ніби те, що відбувалося з нею, впливало і на нього. Він відчував її емоції.

Кожен її подих, кожне серцебиття, кожен рух — все це він відчував, як невидимий зв’язок, що існував між ними і який не можна було ігнорувати.

Акане застигла перед ним, її серце билося швидко, а сльози палили обличчя, мов вогонь. Вона намагалася виглядати стримано, але її внутрішній біль був надто очевидним.

– Куди поспішаєш? – поцікавився принц, його голос залишався холодним, але в ньому звучала прихована зацікавленість, яка дещо відрізнялася від звичного тону. Він стояв, не відводячи погляду, немов чекаючи відповіді, але водночас насторожений її поведінкою.

Акане намагалася втримати погляд, не дозволяючи сльозам падати знову. Але принц вже помітив її слабкість. Вона була готова приховати все, не бажаючи показувати йому свою вразливість, особливо після того, що сталося в саду. Вона вже уявляла, як розізлить його будь-яке пояснення, тому мовчала. Кожна мить мовчання лише посилювала напругу, але її мовчання ставало ще більшою проблемою.

– Вибачте, Ваша Високосте, – стиснутим голосом вимовила вона, намагаючись стерти сльози, не зустрічаючись з його поглядом.

Але раптом він змінив позу, і її серце пропустило кілька ударів, коли його погляд упав на її шию. Він побачив червоний слід, що обвивав її шкіру, наче браслет, залишений рукою того чоловіка, якого вона намагалася не згадувати. Його очі розширилися, і від цього погляду вона відчула, як холодний піт виступає на лобі. Принц підняв погляд, і її серце здригнулося від невідомого страху.

– Хто це зробив? – спитав він, голос був жорстким і холодним, але в ньому відчувалася тривога, яку Акане не могла не помітити. Він явно помітив, що щось не так, але чи здогадувався, хто саме причетний?

Акане мовчала, її серце все ще билося швидко, а горло стискалося від сліз, які вона намагалася стримати. Кожна мить мовчання ставала все важчою для неї, і хоча вона намагалася зберегти спокій, всередині її роздиравало від болю і страху.

Принц не відводив від неї погляду, його очі проникали в неї, і навіть через всю холодність його погляду вона відчувала напругу. Його терпіння виснажувалося, і це було помітно в кожному його слові.

– Лея, – промовив він знову, голос його став глибшим, твердо наполегливим. – Ти хочеш, щоб я повторювався? Ти не хочеш сказати, хто це зробив?

Акане намагалася не реагувати на його слова, намагаючись приховати, як сильно вони її вражають. Але його впертість була неможливою для неї.

Нарешті, після кількох миттєвостей мовчання, вона злегка опустила голову, намагаючись сховатися від його погляду. Однак його голос став ще жорсткішим.

– Ти хочеш, щоб я це дізнався сам, чи буде простіше, якщо ти скажеш мені? – Він зробив паузу, а потім знову заговорив, ніби вже не буде запитувати. – Якщо ти мовчатимеш, я знайду відповіді сам.

Акане вдихнула, намагаючись зібратися з думками, але слова застрягли в горлі. Вона більше не могла стримувати емоції. Сльози остаточно здали її, губи тремтіли, а голос зірвався, коли вона нарешті вимовила:

– Це… це був ваш брат.

Її зізнання було настільки тихим, що здавалося, ніби принц не почув. Але по його обличчю миттєво пробігла тінь люті, а очі спалахнули червоним полиском.

– Що? – його голос прозвучав з такою напругою, що Акане здригнулася.