Частина четверта - Зустріч у саду

Акане сиділа за столом, її погляд знову зупинився на тарілці з їжею, але смак цього світу був їй чужий. Ніби все в ній протестувало проти того, щоб прийняти це, але її тіло вимагало хоча б трохи сили. Воно було виснажене, і вона не могла ігнорувати його потреби, хоч апетит їй не повернувся.

Дівчина поглянула на своє відображення в дзеркалі, важко зітхнувши. Її обличчя виглядало блідим, майже прозорим, ніби з нього висмоктали всі життєві сили. Відсутність рум’янцю надавала їй вигляду хворобливості, а темні кола під очима лише підкреслювали глибоку втому. Навіть волосся втратило свій здоровий вигляд, тепер лежало тьмяним, безжиттєвим пасмом. Вона торкнулася обличчя пальцями, намагаючись розбудити себе, але відчула лише холод і пустку.

Прокинувшись після довгого сну, Акане дізналася, що проспала два дні. Ця новина лягла важким тягарем на її грудях. Як це могло статися? Два дні її життя просто зникли, і тепер вона залишалася в невідомості, не знаючи, що відбувалося навколо. Світ навколо здавався зовсім іншим, як і вона сама.

Перед її очима спалахнув образ мами, і біль накотив хвилею, важким, нищівним ударом. Акане згадала останній момент із рідного світу: як поспішала додому, переходила дорогу, чула різкий звук гальм, потім удар, і темряву… Вона так і не повернулася того дня. Мамин день народження минув без неї, і це відчуття залишило гіркий слід у її душі. Її мама, мабуть, вже знала про аварію. Ця думка ранила її ще більше, ніж сама трагедія.

Перед її очима постала картина: жінка, яка дізнається про нещастя. Її обличчя сповнене болю і розгубленості. Мама залишалася сама, не знаючи, чи її донька ще жива, чи ні. Усі їхні теплі спільні моменти тепер залишилися лише в спогадах.

Ця думка роздирала Акане зсередини. Її рука затремтіла, і вона міцніше стиснула виделку, ніби цей крихкий метал міг утримати її на плаву. Що зараз робить мама? Можливо, сидить у її кімнаті, торкаючись до її речей, шукаючи в них втіху. Або проводить години, дивлячись у вікно, сподіваючись на диво. Чи вже втратила надію?

Акане відчула, як серце стискається від провини та розпачу. Сльози стояли в очах, гарячі та невблаганні, але вона намагалася стриматися. Губи стиснулися, і вона ковтнула, намагаючись не віддатися емоціям. Усвідомлення того, що її мама залишилася одна в цьому хаосі, було болючішим, ніж будь-які випробування цього світу.

"Я залишила тебе одну…" — ці слова дзвеніли в її голові, мов ехо. Акане хотіла кричати, плакати, повернутися назад, обійняти її і сказати, що все буде добре. Але це було неможливо. В цьому чужому світі їй залишалося тільки триматися, сподіваючись, що колись знайде шлях додому.

Її погляд знову зупинився на тарілці з їжею. Запах м’яса більше не викликав відрази. Він став нейтральним, навіть трохи заспокійливим у своїй простотій. Вона повільно піднесла шматочок до рота і жувала. Сік м’яса обволікав язик, і смак здивував її — він був навіть приємним, більш насиченим, ніж вона очікувала. Їжа допомагала їй відчути реальність, нагадуючи, що її тіло все ще тут, попри слабкість.

Вона проковтнула, намагаючись ігнорувати, як тіло протестує проти кожного ковтка. Слабкість обвивала її кінцівки, ніби вона щойно піднялася після хвороби. Її очі почали злипатися від втоми, але вона вперто відганяла сон. Скільки ще потрібно часу, щоб звикнути до нового світу? І чи зможе вона взагалі це зробити?

Дівчина примудрилася з’їсти майже весь шматок м’яса, хоча це давалося їй важко. Вона навіть спробувала трохи гарніру, хоча кожен ковток здавався викликом. На її здивування, шлунок заспокоївся, а відчуття голоду відступило. 

Її погляд ковзнув по залишках їжі, і зупинився на десерті. Торкатися до нього їй не хотілося. Служниці, ймовірно, не були задоволені її манерою їсти, це було видно за їхніми поглядами і тиском, який вони створювали через кожну деталь сервірування. Але їй було байдуже. Її байдужість стосувалася навіть принца, чия присутність не залишала її думок.

Раптом вона зловила себе на тому, що думає про принца. Як тільки це сталося, її серце забилося частіше, а всередині піднялося дивне хвилювання. Принц. Його погляд, його присутність, ніби закарбувалися в її підсвідомості. Тіло мимоволі відгукувалося на нього, і це лякало її. Вона відчувала, як він порушує її внутрішній баланс, нав'язує свою волю, впливає на кожен її рух. Він пив її кров. І тим самим ще більше затверджував свою владу над нею.

Вона була його власністю. У цьому світі люди не мали прав. Вони існували лише для того, щоб служити. Вона була іграшкою принца, його особистою забавкою, без права голосу, без можливості відмовити. Він міг робити з нею все, що хотів. Її доля, її тіло, навіть її смерть належали йому. Ця думка викликала в неї страх.

Раптом її роздуми перервав звук. Хтось постукав у двері — коротко, різко. Акане підняла голову, її серце прискорило свій ритм. Вона напружено дивилася на двері, змушуючи себе знайти голос.

— Хто там? — запитала вона, намагаючись звучати впевнено, але її голос тремтів.

Відповіді не було. Лише тиша, яка ставала дедалі густішою. Через мить стукіт повторився, змушуючи її здригнутися.

Зібравши залишки сміливості, вона підвелася, обережно підійшла до дверей і, затамувавши подих, повільно привідчинила їх.

За дверима стояла служниця. Акане одразу впізнала її — Ліна. Вони вже зустрічалися раніше, хоча тоді їхня розмова була короткою. Але зараз щось у її вигляді здавалося дивним. Ліна не дивилася прямо на Акане — її очі неспокійно бігали по коридору, ніби вона боялася, що її побачать.

Акане знизила погляд, намагаючись пригадати їхню останню зустріч. Ліна тоді допомогла їй дійти до кімнати після одного з нападів слабкості, але навіть тоді в її поведінці відчувалася напруга. Тепер же це була не просто напруга — це був страх.

Коли Ліна зрештою зустрілася з нею поглядом, вона швидко вклонилася. Її голос прозвучав тихо, майже шепотом:

— Вас очікують у саду.

Слова Ліни прозвучали так раптово, ніби вона поспішала від них позбутися. Не гаючи ні секунди, дівчина різко розвернулася і швидко пішла, майже зливаючись із тінями коридору.