Частина третя - Укус

Акане прокинулася від ледве чутного шуму. У кімнаті хтось ходив, щось пересував, шерех тканини зливався з приглушеним дзвоном посуду. Сон все ще обтяжував її тіло, змушуючи залишатися нерухомою. Вона вперто трималася за надію, що це все ще її рідна кімната.

«Це ж сон… Просто кошмар, — переконувала себе. — От зараз відкрию очі, і все стане як раніше».

Вона майже відчувала знайомий запах парфумів, які завжди розбризкувала біля ліжка, шум обігрівача, тепло ковдри. Але коли розплющила очі, серце стиснулося від розчарування.

Навколо розкинулося просторе приміщення, величезне й чужорідне. Високі стелі губилися у темряві, яку не могли розігнати навіть масивні свічники. На вікнах висіли важкі темні штори, що майже не пропускали світла. Меблі з темного дерева виглядали так, ніби належали не людині, а якійсь казковій істоті, що жила у холодній величі.

«Це не мій дім», — усвідомлення, як удар холодної хвилі, накрило її.

Спогади вчорашнього дня прорвалися потоком: дзеркало, у якому вона побачила не себе; холодні руки чоловіка, його владний погляд, незнайоме тіло, яке, здавалося, стало її в’язницею. Паніка піднімалася хвилею, змушуючи груди стискатися від нестачі повітря.

Акане різко піднялася на лікті, роззираючись довкола, і раптом помітила двох жінок.

Одна з них — молода, з м’якими рисами обличчя і акуратно зібраним темним волоссям — розставляла на столі посуд. Інша, старша, тримала в руках розкішну блідо-рожеву сукню, що спадала каскадом шовкової тканини, і пару туфель на низьких підборах.

— Пані Лея, ви вже прокинулися, — лагідно сказала молодша служниця, обертаючись до неї.

«Лея…» — ім’я, яке прозвучало, неначе вирок. Її руки інстинктивно опустилися вниз, і тільки тоді вона помітила, що вони виглядають не так, як завжди: тонка, світла шкіра, витончені пальці.

«Це не я».

— Ні, ні… — вирвалося з її уст майже беззвучно.

Вона спробувала підвестися, але тіло видалося важким, а в голові закрутилася карусель. Світ похитнувся перед очима, і вона зі стогоном опустилася назад на подушки. Служниця негайно підбігла до неї, підхопивши її за плечі.

— Пані, обережніше, — стривожено мовила вона.

— Я… я сама, — прошепотіла Акане, силуючи себе зібратися. Їй здавалося, що якщо вона дозволить цим людям допомогти їй, то остаточно визнає: це не сон. Це її нова реальність.

Друга служниця підійшла ближче, поглянувши на неї стурбованими очима.

— Ви вчора нічого не їли, вам потрібно набратися сил перед зустріччю з принцом.

Вона різко сіла, але її голова закрутилася, а тіло, як і раніше, було важким. Вона зі стогоном опустилася назад на подушки, а молода служниця одразу ж кинулася до неї, обережно підтримуючи.

Слово «принц» змусило її здригнутися. Вчорашні події роїлися в голові, як настирливі комахи, від яких не можна було втекти.

— Зустріччю? — повторила вона тремтячим голосом.

Молода служниця опустила очі. Її обличчя стало напруженим, але вона відповіла:

— Його Високість чекає вас, як завжди.

— Для чого? — її голос став різкішим, змішуючи тривогу й вимогу.

Служниці знову переглянулися. Молодша з них знітилася, а старша зібралася з силами:

— Для того, щоб втамувати спрагу, — відповіла вона, майже пошепки.

Ці слова увірвалися в її голову, як грім. «Втамувати спрагу».

— Що ви сказали? — вона різко сіла, і знову в очах потемніло від надмірного зусилля.

— Принц давно не пив вашої крові, — додала служниця, опускаючи голову ще нижче, ніби боялася навіть дивитися на неї. 

«Пити кров? Мою кров?»

Її нутрощі стиснулися, а в горлі стало сухо. Вона згадала вчорашній поцілунок — його холодні губи, силу, з якою він тримав її. Від цієї думки їй зараз стало огидно.

— Це… це неможливо, — прошепотіла вона, приклавши долоню до грудей, аби заспокоїти дике биття серця.

— Пані, вам необхідно поснідати, — лагідно промовила перша служниця, підсовуючи піднос ближче. — Це допоможе вам відновити сили.

Акане не слухала її.

Дівчина повільно озирнулася навколо, і раптом до неї дійшло. Вона потрапила не просто в інший світ — вона опинилася в світі вампірів. Кожен елемент цього місця — від величних, темних залів до туманного повітря, яке тиснуло на груди, — нагадував про це. Усі ці ознаки, які вона раніше не помічала, тепер стали ясними: відсутність тепла, дивні погляди людей, що ходять поруч, і навіть спогади про його холодні пальці. Вона була не просто в іншому світі, вона була в його темному, владному центрі, де її свобода вже не була гарантована.

Акане лежала на спині, втупившись у стелю. Тіло здригалося від кожного вдиху, а реальність, яку вона не могла прийняти, розпадалася на частини.

“Він п’є буде пити мою кров. Він… вампір?”

Ці думки викликали біль в її грудях. Вона почувала себе настільки безпорадною, ніби стала героїнею найгіршого фільму жахів, який тільки можна було уявити. Але це не був фільм. 

Служниці мовчки стояли поруч, немов боялися перервати її думки.

— Його кровожерлива Високість… — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для них.

— Пані? — запитала одна з служниць, розгублено наближаючись.

Акане піднялася на лікті, важко ковтаючи повітря, і глянула на них.

— Невже я… я для нього як… — Вона не могла продовжити, слова здавалися огидними, принизливими.

— Пані, — одна з дівчат, обережно крокуючи вперед, промовила тихо, — це честь…

— Честь?! — Акане різко підняла голос, відчуваючи, як злість виривається назовні. — Бути його джерелом крові? Це ви називаєте честю?

Служниця злякано опустила погляд, а її колега затримала подих.

— Пані, прошу, не хвилюйтеся, — пошепки мовила вона. — Його Високість не завдасть вам шкоди, якщо ви будете… слухняною.

— Слухняною? — Акане холодно перепитала, її погляд звузився до вузьких щілин. — Це все, що ви можете сказати? Що я маю бути слухняною?